Конор Костик - Епік

Попеля сягнула рукою й намацала на шиї кулон:

— О ні, я не міг, це подарунок.

— Ну, зараз не час для сентиментів.

— Можливо, якщо є потреба. Ану гляньмо, що тут.

Гравці підійшли до воза, Попеля погладила рукою грубу шерсть на морді віслюка. На возі громадилися пучки стріл.

— Чудова робота, Б’єрне! — плеснув його по плечу BE.

— Що ж, якщо ми взагалі наважились на таке, слід усе робити як годиться, — відповів Б’єрн.

— Тож ми вже маємо віз, щоб класти потім золото, — мовив BE, і навіть крізь його персонаж, який був наче маскою, Ерік бачив, що приятель радісно збуджений.

Гравці поскладали стріли на віз, і вийшла така висока купа, що можна було загубити пучок, а то й два.

— Еріку, вибач мені за кулон. Узяти більше стріл ми не можемо. Рушаймо.

Друзі виїхали крізь північну браму міста, в протилежний бік од вохряних рівнин, де збиралася більшість гравців. Кілька годин вони просувалися досить швидко вздовж прямого брукованого шляху, але потім шлях повернув на схід, і їм довелося їхати багнистим путівцем, що вів до невисоких порослих лісом пагорбів на півночі.

Поблизу міста середовище було більш-менш безпечним. Селяни обробляли землю, а в лісах жили племена приязних лісових ельфів. Проте надвечір вони вже опиняться серед кам’янистих, негостинних краєвидів, де водяться небезпечні створіння — і звірі, й монстри.

Більшу частину дня вони мовчки йшли поруч із возом. Ерікові страшенно хотілося, щоб вони чимшвидше дісталися до печер і підготувалися до битви. Від її результату залежало так багато, що тяжко було зосередитись на чомусь буденному. Можливо, його товариші хотіли поговорити про господарство, майбутнє свято садівництва та інші місцеві справи, але з поваги до нього боялися перейматись таким дріб’язком.

— Б’єрне, де ти думаєш лишити віз та віслюка, коли ми від’єднаємося? — порушив тишу BE досить важливим запитанням.

— Не знаю. Сподіваюся, Ерік підкаже що-небудь, знайде якусь ферму абощо.

— Так. Десь на півдорозі тут живе лісоруб із родиною. Найчастіше я там і від’єднуюсь.

Проблема, спричинена від’єднанням у дикій місцевості, полягала в тому, що, повернувшись до «Епіку», можна було враз опинитись у розпалі битви, якщо там був якийсь монстр, а гравець несподівано матеріалізувався поблизу нього. А лишивши якесь майно, існувала ймовірність, що, повернувшись, його вже не буде.

Поки вони знесилено ступали, ознак небезпеки майже не було, путівець мало-помалу піднімався вгору, тож озирнувшись через ліве плече, вони бачили вдалині захищене мурами місто, що стояло там, де широке гирло річки Ейлінг вливалося в море. Надвечір дощ припинився, і призахідне сонце яскравим жовтогарячим світлом осяяло воду.

У світі «Епіку» відбувалися такі самі цикли зміни дня і ночі, як і в їхньому власному. День був довгий і повільний, а вони все вели своїх персонажів до вапнякових печер, де жив дракон. Вряди-годи зупинялись і по черзі від’єднувались од гри, а тепер голод і втома зморили їх усіх.

— Еріку, ще далеко до того лісоруба? — мало не плачучи запитала Сігрид.

— Та ні, вже близько. Думаю, за наступним пагорбом.

І справді, тільки-но вони вийшли на вершину невеличкого пагорба, шлях знов опустився в долину, перше ніж зіпнутися на ще один пагорб, а в долинці стояла рублена хата, над комином якої вітерець закручував гостинний димок.

— Гаразд. Це вже половина дороги, так? — запитав BE.

— Насправді трохи більше. Якщо завтра вирушимо вдосвіта, будемо на місці ще до вечора.

Друзі підійшли до хатини.

— Еріку, говоритимеш ти. Людям, здається, подобається Попеля, — усміхнулася йому Інгеборг.

Легенько підбігши до дверей, Попеля тричі гримнула кулачком.

— Хто там? — озвався обережний голос за важкими, оббитими залізом дверима.

— Подорожні, які хочуть лишити у вас на сховок віслюка та віз.

Крізь розщелину дверей на Попелю глянуло чиєсь темне око, потім вона почула, як відсувають засуви.

— Ну? — лісоруб стояв у одвірку, позаду нього видніли жінка і двоє дітей, що сиділи коло вогню.

— Можна ми лишимо у вас на ніч віслюка та віз?

Лісоруб замовк, його скам’яніле обличчя дивилось у порожнечу. То була характерна для НІПів реакція на ситуацію, до якої вони не готові. Потім його риси, здається, розслабились, обличчя немов порозумнішало, а коли він усміхнувся, випромінюючи гостинність, то здавався жвавішим за більшість персонажів.

— Звичайно, можете, молоді шукачі пригод. Вашого віслюка я навіть погодую і прилаштую у своїй хижці.

— Дякую. А ось вам за вашу турботу.

У них ще й досі лишалося півторби хліба, тож Ерік передав його лісорубові.

— Ого, дякую, панночко.

— Ми зайдемо вранці й заберемо їх.

— Дуже добре. Стережіться. Ночі тут небезпечні.

— Гаразд.

— Оце й усе, від’єднуймось, — квапився закінчити BE.

Лісорубові, мабуть, видалося дивним, що п’ятеро людей, які супроводжували віслюка та віз, раптом зникли.

* * *

Уночі Ерікові снилося багато бурхливих снів, які змішалися, коли він прокинувся, лишивши його зрештою з почуттям провини і, хоч як дивно, полегкості. Годі було пригадати бодай один фрагмент сновидіння, щоб учепитися за нього й вивчити, тож він підвівся і вмився. Ретельно, немов виконуючи ритуал, одягнув свій улюблений, найпоношеніший одяг. Гаральд часто казав йому, що забобонність — ознака слабкості, але, хай там як, не треба відлякувати долю ніяким хибним кроком. У неприбраній кухні Ерік терпляче почистив чотири помаранчі, потім обмив липкі пальці. Вчорашня каша ще досі стояла на плиті, й непокоїло те, що вогонь, який зазвичай горів цілий рік, погас. Щоб утішити матір, Ерік вигріб попіл, а потім розпалив піч. Каша нагріється ще не скоро.

На подвір’ї теж панував безлад: білизна висіла цілісіньку ніч і була тепер мокра від роси, ослячого посліду й досі ніхто не прибрав і не кинув на купу гною. Важко поратись по господарству, коли от-от маєш покинути його.

Знову зайшовши до хати, Ерік намагався думати про прості завдання. Щоразу, коли думки мимоволі зосереджувалися на битві з драконом, його трохи нудило. Не маючи досі звички копирсатись у собі, він подумав, що віддаватися тепер маренням — утомливе марнування часу. Якось, коли Ерік був малий, Гаральд узяв його з собою до села Фіркоун. Під час подорожі їм довелося йти хитким мотузяним мостом над річкою, що глибоко проточила піщаникове нагір’я. Тоді висота й гуркіт води видавалися йому просто запаморочливими. Згодом Ерік підріс і звик до того мосту, що втратив властивість накидати чари страху й запросин. Тоді Ерік тримав у руці одну зі своїх улюблених іграшок — лялькового коника. Дивлячись, як далеко внизу несамовито шумує вода, хлопчик був мов заворожений, і його