Фрідріх Вільгельм Ніцше - Так казав Заратустра. Жадання влади

душили вас, адже ви співочі птахи моїх сподівань! Так, мої любі, злість завжди пускала свої стріли у вас — щоб поцілити моє серце!

І вона поцілила! Бо я завжди леліяв вас у серці, наче скарб, був немов одержимий: тому ви й повинні були вмерти замолоду, ще й як передчасно!

Стрілу пустили у найвразливіше моє місце: там були ви, вкриті тільки ніжним пушком, схожі на усмішку, що вмирає від чужого погляду!

І ворогам своїм я скажу таке: «Що важить просте вбивство проти того, що ви заподіяли мені!

Те, що ви заподіяли мені, гірше всілякого вбивства; ви в мене відібрали безповоротне»,— отаке я скажу своїм ворогам!

Ви ж убили видива й найдорожчі дива моєї юності! Ви відібрали товаришів моїх забав, блаженних духів!

Нехай же пам'яттю про них буде цей вінок і моє прокляття.

Прокляття вам, вороги! Ви ж укоротили мені вічність,— тепер вона звук, що розбився об холодну ніч. Тепер вона мить, один лише погляд божественного ока!

Колись, у кращі часи, з чистоти своєї я казав таке: «Все живе повинно бути для мене божественним».

Тоді ви напосілись на мене брудними примарами; ох, куди щезли тепер ті кращі часи?

«Кожен день для тебе повинен бути священним»,— цього навчала мене юнацька мудрість; воістину, це мова веселої мудрості!

Але вороги викрали мої ночі й підмінили їх мукою безсоння: ох, куди щезла та весела мудрість?

Колись, дивлячись на птахів, я шукав щасливих ознак; тоді на мій шлях ви пустили огидну потвору — сову. Ох, куди щезли мої ніжні жадання?

Колись я дав обітницю зректись будь-якої огиди: тоді ви обернули моїх ближніх та родичів на гнояки. Ох, куди щезли мої найшляхетніші обітниці?

Як сліпий, я колись ішов шляхами щастя: але під ноги сліпому ви накидали всілякої гидоти, і тепер мені вже огидні давні стежки сліпих.

Коли я зробив найважче і святкував перемогу власних зусиль, тоді ви змусили тих, хто любив мене, волати, ніби я завдаю їм найбільшого горя.

Воістину, ви завжди чинили так: домішували жовчі в найсолодший мед і знецінювали зусилля найкращих бджіл.

До мого милосердя ви завжди посилали найзухваліших жебраків, до мого співчуття підганяли юрмища непоправних паскуд. Отже, в моїх чеснот ви відібрали віру.

Коли я жертвував найсвятішим, ваше «благочестя» то одразу ж долучало до цього свої масні дарунки: отож у чаду вашого сала задихалося моє найсвятіше.

Якось я хотів танцювати, як іще ніколи не танцював: я хотів сягнути вище неба. Тоді ви підмовили мого найулюбленішого співака.

І він заспівав моторошно й гнітюче; ох, він гудів мені у вуха, як смутна труба.

Убивчий співаче, знаряддя злоби, ти найневинніший! Я вже ладнався до найкращого танцю, але тими звуками ти вбив моє натхнення!

Тільки у танці я вмію символами сказати про найвище,— а тепер ті найвищі символи досі скуті в моїх кінцівках!

Невисловленими і невільними зостались найвищі сподівання! Померли всі видива й розради юності!

Як я це витерпів? Як одужав після таких ран? Як воскресла моя душа з могили?

Так, я маю щось невразливе, безсмертне, те, що висаджує навіть скелі; зветься воно моїм жаданням. Мовчазне й незмінне, простує воно через роки.

Жадання моє хоче йти своєю ходою, але на моїх ногах; воно суворе й невразливе.

У мене ж невразлива тільки п'ята. А ти, жадання, все живеш і не міняєшся. Довготерпеливе! Ти ще й досі переступаєш через усі могили!

У тобі ще й досі живуть несправджені юнацькі надії, немов життя та юність, сидиш ти, сподіваючись, на жовтих могильних румовищах.

Так, для мене ти ще й досі руйнуєш усі могили,— вітаю тебе, моє жадання! Тільки там, де могили, є й воскресіння.

Так співав Заратустра.

ПРО ПЕРЕМОГУ НАД СОБОЮ

«Жаданням істини» називаєте ви, наймудріші, те, що надихає і підтримує вас?

Прагненням охопити думкою все сутнє — так я називаю те жадання!

Все сутнє ви хочете спершу охопити думкою: адже ви таки сумніваєтесь, чи можна це зробити взагалі.

Та все сутнє повинно коритися вам! Цього вимагає ваша воля, ваше жадання. Сутнє повинно вигладитись і скоритись духові, бути для нього дзеркалом і його віддзеркаленням.

Оце й усе ваше жадання, наймудріші,— жадання влади; воно проступає навіть тоді, коли ви розважаєте про добро і зло й оцінюєте світ.

Ви прагнете створити світ, перед яким могли б упасти навколішки: це ваша остання надія і ваше сп'яніння.

Звісно, немудрі, народ — просто річка, якою пливе човен; а в човні сидять урочисті й виряджені оцінювачі.

Свою волю і свої цінності ви пустили плисти річкою становлення; давнє жадання влади виказує мені, у що вірить народ як у добро і зло.

Це ви, наймудріші, посадили тих гостей у човен, наділивши їх блиском і гордими іменами,— ви і ваша панівна воля!

Річка несе тепер човен далі: вона повинна нести його. Дарма що піниться хвиля і гнівно б'ється об кіль.

Наймудріші, не в річці ваша погибель і кінець вашого добра і зла; а в самім тім жаданні, жаданні влади — у невичерпності творчої волі до життя.

Щоб ви зрозуміли мої слова про добро і зло, я хочу вам іще сказати про життя і про натуру всього живого.

Я пішов за живим, пройшов найбільшими й найменшими шляхами, щоб пізнати його натуру.

Коли уста живого мовчали, я сотнями дзеркал ловив його погляд, щоб принаймні мені що-небудь сказали очі, і ті очі казали мені.

Та хоч де я знаходив живе, всюди я чув про покору. Все живе покірливе.

По-друге: наказують тому, хто не вміє коритися собі. Така натура живого.

По-третє: я чув, що наказувати важче, ніж коритись. І не тільки тому, що зверхник бере на себе тягар покірливих, який може його легко розчавити,—

сміливість і ризик побачив я у наказах: адже той, хто наказує, завжди важить своїм життям.

Навіть наказуючи собі, він іще мусить спокутувати свій наказ. Він мусить стати суддею, месником і жертвою власного закону.

Але як це стається? — питав я себе. Що змушує живе коритись і наказувати, а віддаючи накази, бути й покірливим?

Тепер слухайте мене, наймудріші! Перевіряйте пильно, чи збагнув я саме серце життя, самі корені його серця!

Хоч де я знаходив живе, там знаходив і жадання влади; навіть у слуг помічав я бажання стати паном.

Слугувати сильному слабшого примушує прагнення панувати над іще