Кен Фоллетт - Вушко голки

форму. Він ледь волочив ноги, а на плечі ніс якийсь згорток — може, мішок цибулі чи мертвого зайця. Дійшовши до села, капрал зник у дверях одного з будинків.

За мить Воткінс вийшов, став за стіною так, щоб його не бачили з села, подивився на верхівку пагорба та тричі помахав рукою. Солдати почали спускатися схилом.

— Усі будинки порожні, сержанте, — доповів Воткінс, коли його товариші спустилися в село.

Паркін кивнув. Це ще нічого не означає.

Разом вони дійшли до річки.

— Ану, Веселуне, перепливай свою Міссісіпі, — наказав Паркін.

Рядовий Гадсон — Веселун — зняв усе своє спорядження (каску, чоботи, форму), склав його на купку та скочив у річку. Вже за мить чоловік з'явився на другому березі, видряпався нагору й зник між будинками. Тепер довелося чекати довше, бо Гадсон мав перевірити більшу площу. Згодом Веселун повернувся пішки через міст і доповів:

— Якщо тут хтось і є, то він дуже добре ховається.

Гадсон знову одягнув усі свої речі та разом із загоном попрямував у село. Солдати, тримаючись обабіч вулиці, ближче до будівель, ішли до площі. З даху злетіла пташка, і Паркій перелякався. Проходячи повз будинки, солдати штовхали ногами деякі двері — ані душі. Наприкінці площі всі зупинилися. Паркін кивнув у бік ратуші.

— Веселуне, ти перевірив ратушу?

— Так, сер.

— Тоді село наше.

— Так, сер.

Паркін зробив ще крок, і тут наче вдарила гроза. Загриміли рушниці, посипався град куль — усі закричали. Паркін кинувся бігти, пригинаючись і перестрибуючи перешкоди. Воткінс скрикнув і схопився за ногу. Паркін на ходу підхопив його. Куля збила з нього каску — він чкурнув до найближчого будинку, ударом плеча висадив двері та ввалився всередину. Коли стрілянина припинилася, Паркін обережно визирнув назовні. На площі залишився лише один поранений — Гадсон. Справедливо. Раптом Гадсон трохи поворушився — і наступний постріл поклав кінець його стражданням.

— Падлюки!

Воткінс намагався щось зробити зі своєю пораненою ногою, посипаючи її прокльонами.

— Куля ще там?

Чоловік закричав, а потім посміхнувся й показав щось У руці:

— Уже ні.

Паркін знову визирнув.

— Вони в капличці. Хто б подумав, що туди взагалі може поміститися людина. Мабуть, їх тут небагато.

— Стріляти вони вміють.

— Еге ж. Дістали нас добряче. Динаміт ще є?

— Ще є.

— Дай-но подивлюся, — Паркін відкрив мішок Воткінса та дістав вибухівку. — Зроби мені запальник на десять секунд.

Решта загону сховалася в будинку навпроти.

— Гей! — гукнув Паркін.

— Сержанте? — у дверях з'явилося обличчя.

— Кидатиму «помідор». Як закричу — прикривайте мене.

— Зрозуміло.

Паркін підпалив цигарку. Воткінс передав йому динамітну шашку.

— Вогонь! — крикнув він, підпалив запальник від цигарки, вийшов на вулицю й кинув вибухівку в бік каплички.

Від пострілів задзвеніло у вухах, і Паркін кинувся назад до будинку. Куля влучила в деревину, і маленький уламок вдарив чоловіка в шию. Почувся вибух. Перш ніж Паркін встиг подивитися, хтось із того боку вулиці крикнув:

— Просто в яблучко!

Паркін вийшов на вулицю. Старовинна капличка розлетілася вщент. Безглуздо лунав дзвін. На руїни повільно осідав пил.

— Ви що, граєте в крикет, сержанте? Добряче влучили, чорт забирай!

Паркін вийшов на площу. Якщо виснувати за залишками тіл, німців було троє.

— Та вежа вже ледь стояла. Варто було чхнути сильніше, і вона б сама завалилася. «День пройшов, в кишені долар», — так казали янкі, й Паркін перейняв від них цей вислів.

— Сержанте, вас викликають, — до нього підійшов радист.

— Сержант Паркін на зв'язку, — чоловік узяв мікрофон.

— Майор Робертс. Вас звільняють від завдання, сержанте.

— Чому? — невже хтось дізнався його справжній вік?

— Вас викликають у Лондон. Не питайте навіщо, я й гадки не маю. Ваші обов'язки візьме на себе капрал. Прямуйте до штабу, вам назустріч вислали машину.

— Слухаюся, сер.

— Також вам наказали в жодному разі не ризикувати життям. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — посміхнувся він, згадавши капличку та вибухівку.

— Вирушайте. От же пощастило вам.

Усі, хто знав Паркіна ще до армії, називали його хлопчиком, але тепер він був уже чоловіком. Він увійшов спокійно та впевнено, дивився уважно, привітався з офіцерами без жодної ніяковості. Блоггс дізнався, що Паркій збрехав щодо свого віку, але не через його зовнішність чи поведінку, а через якусь тінь, що з'являлася в нього в очах щоразу, коли хтось говорив про його рік народження. Узагалі, Блоггс це помітив винятково завдяки звичці вести допити.

Паркін страшенно здивувався, коли повідомили, що його відкликали з фронту лише для того, щоб він роздивився фотографії. Проте минав уже третій день у підвалі Мідвінтера в Кенсингтоні, й нудьга витіснила здивування. Більш за все його дратувало те, що там забороняли палити. Нудніше, ніж Паркіну, було тільки Блоггсу, який мусив сидіти поруч із сержантом і дивитися, як той гортає знімки.

— Не можу повірити, що мене відкликали з Італії тільки для того, щоб розкрити вбивство чотирирічної давнини, яке могло б і зачекати, — якось сказав Паркін. — Майже на всіх фотографіях тут німецькі офіцери. Якщо тут є щось таке, про що я не повинен розповідати, вам краще сказати мені це зараз.

— Про все це вам краще ніколи нікому не розповідати, — відповів Блоггс.

Паркін знову почав гортати знімки.

Більшість фотографій були старі й пожовклі. Їх вирізали з книжок, газет і журналів. Часто доводилося брати лупу, щоб розгледіти обличчя людей, — оптичний прилад завбачливо залишив тут Мідвінтер. Серцебиття Блоггса пришвидшувалося щоразу, як хлопець роздивлявся якесь фото уважніше, ніж інші, але потім воно вповільнювалось, коли сержант відкладав знімок і брав наступний.

На обід чоловіки пішли в паб, який розташовувався неподалік. Ель тут був трохи міцніший, ніж чай, — як і майже всюди під час війни. Проте Блоггс усе одно дозволив хлопцеві випити лише дві пінти. Інакше сержант міг би й галон проковтнути.

— Містер Фабер був доволі спокійною людиною, — розповідав Паркін. — Хто б міг подумати, що він на таке здатен. Зауважте, що господиня була нічогенька — тим паче вона сама цього хотіла. Я б і сам з нею ліг, якби тоді знав, як до цього правильно підійти. Але мені тоді було лише... Лише вісімнадцять.

Пиво вони заїдали хлібом із сиром, а Паркін ще й проковтнув близько дюжини маринованих цибулинок. Повертаючись, чоловіки спинилися біля