Кен Фоллетт - Вушко голки

— Тут зворотна адреса військової пошти. Думаю, вам буде неважко його знайти.

— Ви знали, що капітан нічим мені не допоможе, — докірливо зауважив Блоггс.

— Знала, але ваш візит зробив його на якийсь час щасливим, — жінка відчинила двері.

Раптом Блоггс сказав:

— Можна запросити вас на обід?

— Мій чоловік і досі на острові Мен, — обличчя жінки накрило тінню.

— Пробачте... Я думав...

— Нічого. Мені приємно.

— Просто хотів, щоб ви переконалися, що я не з Гестапо.

— Та я й не сумнівалася. Самотня жінка стає цинічною.

— Я втратив дружину під час бомбардування, — зізнався Блоггс.

— Тоді ви знаєте, звідки в мене ця ненависть.

— Знаю. Знаю, — чоловік вийшов і почув, як за ним зачинилися двері. Почався дощ.

Тоді теж дощило. Блоггс запізнювався. Він затримався через те, що працював із якимись новими матеріалами разом з Ґодліманом, і тепер поспішав, щоб хоча б півгодини побути разом із Крістіною, перш ніж вона поїде на зміну. Уже спустилася темрява й почався обстріл. Протягом своїх змін Крістіна бачила такі жахіття, що вже давно перестала про них розповідати.

Блоггс страшенно нею пишався. Її колеги казали, що вона одна замінює двох чоловіків: жінка літала темними вулицями Лондона, керуючи машиною, як досвідчений водій — із крутими віражами й веселими жартами навіть серед страшезних пожеж. Крістіну називали безстрашною. Проте Блоггс знав, що насправді вона дуже боялася, просто нікому цього не показувала. Знав, бо щоранку бачив її очі, коли вона лягала спати, а він уставав на роботу. Знав, що це не безстрашність, а мужність. І пишався нею.

Коли він вийшов з автобуса, дощ посилився. Блоггс підняв комір і опустив нижче капелюха. Біля кіоска чоловік на хвилину спинився, щоб купити Крістіні цигарок. Багато жінок почали курити. Продавець завжди віддавав не більше п'яти штуку руки, бо папіроси були в дефіциті. Блоггс згаяв ще трохи часу, ховаючи їх у портсигар.

Дорогою його спинив поліцейський, щоб перевірити паспорт, — ще дві хвилини змарновано. Повз Блоггса проїхала машина швидкої — схожа на ту, якою кермувала Крістіна, а потім вантажівка для перевезення фруктів, котру реквізували та пофарбували в сірий колір.

Наближаючись до свого дому, чоловік нервував усе сильніше. Вибухи лунали надто близько. Двигун літака ревів так, наче був десь зовсім поруч. Знову обстрілюють Іст-Енд — доведеться спати в бомбосховищі. Ще один вибух — надто близько. Блоггс побіг. Мабуть, і вечеряти доведеться теж у сховищі.

Чоловік завернув на свою вулицю і побачив машини швидкої та пожежників. Бомба впала десь посеред вулиці — мабуть, поруч із його будинком. Блоггс побіг швидше. Господи, тільки не в нас, тільки не в...

Бомба впала просто на їхній будиночок — його наче сплющило. Блоггс підбіг до натовпу перехожих, пожежників і волонтерів.

— Моя дружина... З нею все гаразд? Вона вибігла? ЧИ ВОНА ТАМ?!

— Ніхто не виходив із цього будинку, друже, — співчутливо глянув на нього пожежник.

Рятувальники розбирали уламки. Раптом один із них закричав:

— Сюди! Сюди! Господи, та це ж безстрашна Блоггс...

Чоловік кинувся на голос. Крістіна лежала під великим шматком цегляної стіни. Було видно її обличчя із заплющеними очима.

— Кран сюди, швидко.

Жінка поворушилася та застогнала.

— Вона жива! — Блоггс упав поруч на коліна й вхопився за краї стіни, намагаючись підняти.

— Синку, надто важкий шматок, — мовив до нього рятувальник.

Однак стіна трохи відсунулась.

— Чорт забирай, та ти ж і себе вб'єш, — рятувальник кинувся на допомогу.

Піднявши плиту на два фути, чоловікам вдалося підставити під неї плечі. На тіло Крістіни руїна більше не тиснула. Підбіг інший рятувальник, потім ще один — усі почали допомагати.

— Я її витягну, — Блоггс заліз під стіну та охопив дружину руками.

— Дідько, вона повзе!

Блоггс почав вилізати з-під плити, міцно тримаючи жінку в руках. Він вже виліз і почав витягати її — коли стіна ковзнула з рук рятівників і зі страшним гуркотом упала. Упала просто на Крістіну. Тепер все.

Трохи пізніше її дістали з-під уламків. Блоггс заніс її в машину швидкої, яка помчала до лікарні. На мить Крістіна розплющила очі й мовила до свого чоловіка:

— Доведеться тобі перемогти без мене, малий.

Минув рік, і лондонський дощ знову змивав з обличчя Блоггса сльози. Жінка в тому шпигунському домі таки має рацію. Війна породжує ненависть.

*

На війні хлопчики стають чоловіками. Чоловіки — солдатами. А солдати отримують підвищення. Так сталося і з Біллі Паркіном. Узагалі-то йому було лише вісімнадцять років, і він мав би допомагати своєму батькові на чинбарні поблизу Скарборо, але примудрився переконати приймальну комісію в тому, що йому двадцять один. Так Біллі отримав звання сержанта й повів свій загін крізь спекотний сухий ліс у притрушене пилом італійське село.

Італійці капітулювали, але німці ще ні, й саме вони відбивали наступ британців і американців на Італію. Союзники вже підступали до Рима, й перед загоном сержанта Паркіна пролягав довгий шлях.

Солдати вийшли з лісу на верхівку пагорба, лягли на землю й почали уважно роздивлятися село.

— Чорт, я б усе віддав за кляту чашку чаю, — мовив Паркін, дістаючи бінокль. В армії він швидко навчився лаятися, як і всі інші солдати, і пізнав, що таке жінки, спиртне та цигарки. Про церкву він якось і зовсім забув.

Німці захищали не всі села. У цьому був певний сенс: ворог не дізнається, яка саме територія перебуває під захистом, аж поки не підійде зовсім близько. А для того щоб безпечно наблизитися, потрібен час. Це селище починалося відразу під пагорбом, а на схилі сховатися було ніде: там росло лише декілька кущів. Село налічувало кілька білих хат, річку з дерев'яним місточком і ще кілька будинків на іншому березі, де виднілася невелика площа з ратушею та капличкою. Міст і капличка розташовувалися на одній лінії, тому якщо німці тут і були, то вони точно ховалися в ратуші. У полях навколо села можна було розгледіти кількох чоловіків — вони могли бути ким завгодно: селянами, фашистами, мафією, корсиканцями, партизанами, комуністами чи навіть німцями. І ніяк не дізнаєшся, на чиєму ж вони боці, поки хтось не почне стріляти.

— Ну, гайда, капрале, — наказав Паркін.

Капрал Воткінс чкурнув назад у ліс і вже за п'ять хвилин ішов дорогою до села в цивільному капелюсі та старій ковдрі, яку накинув на