Володимир Лис - Діва Млинища

управитель. — Отже, ваш Остап іде в служки до малої графині, а за це ми платимо вам певну хорошу суму.

— Ви його хочете забрати? — батько Остапа теж злякався.

— Так, — сказала графиня, а управитель переклав. — Не бійтеся, йому буде в нас добре, дуже добре. Можливо, він побуває в інших краях і здобуде освіту.

Батько Остапа нічого не розумів. Зате, певно, щось збагнув малий, бо очі його закотилися, губи скривилися й він заговорив, швидко, мов у гарячці:

— Таточку, я винен… Я винен, таточку. Я вкусив там, там… того пана, який у них служить…

Хлопець упав на коліна. З подальшої його уривчастої мови стало зрозуміло, що кілька днів тому він разом зі своїм другом побував біля палацу. Там хлопці дивилися, як порядкують слуги, ну й ще гляділи, як на подвір’ї грається ось ця дівчинка. Потім дівчинка підбігла до них і щось заговорила по-своєму. Далі вона закричала, й з’явилася ось ця велика пані і їхній слуга. Слуга й схопив його за руку, а він з переляку й укусив його за палець, вирвався й побіг.

— Я його зараз покараю, — сказав батько. — Звиняйте, ваша вельможність. Всиплю двайціть п’єть гарєчих.

— Не треба, — вступила в розмову графиня, а управитель переклав. — Ми зовсім не хочемо його покарати. Ми хочемо забрати його до себе, бо так… Так хоче графиня Ліонелла.

— Так! Я так хочу! — Дівчинка тупнула ногою. — Я хочу, щоб цей хлопчик став моїм слугою. — І після невеличкої паузи: — Я виховаю з нього друга.

Вона сказала це італійською, вставляючи російські слова, а управитель знову переклав. Тоді додав від себе, що, виконуючи побажання їхньої ясновельможності графині Марії і маленької графині, пропонує господарям своєрідну угоду. Вони забирають хлопчика з собою… Не бійтеся, нічого поганого йому не зробимо, він житиме в літньому палаці й палаці, який у місті. Буде слугою маленької пані й… Так, і її другом. Правда, незабаром графиня планує поїхати спочатку на південь Росії, а потім до Італії. Хлопчик муситиме теж поїхати. Поки що його перебування розраховане на рік, і за цей час вони згодні заплатити панові господарю п’ятсот рублів. Так, п’ятсот рублів!

Батько Остапа ледь не зойкнув. То, на селянський розум, були великі гроші. За них можна було купити корову, коня, реманент, мо’, й землі.

— То згода?

Антон Терещук подивився на сина. Йому було шкода відпускати сина невідомо куди. Але гроші! Великі гроші!

— Добре, — сказав Антон. — Я згоден.

Маленький Остап тимчасом зирнув на велику графиню й графиню меншу, його ровесницю. Страх — розлуки, невідомого — пронизав його. Він побачив раптом перед очима велику яму, воронку, куди його почав затягувати чорний вихор.

— Тату! Таточку! Мамо!

Він вигукнув це й кинувся до батька. Але побоявся доторкнутися і вхопився за материні ноги.

— Я ни хочу… Ни хочу нікуди їхати, — захлипав малий Остап.

Мати погладила сина по голові, сказала тихо, але ніжно і водночас твердо:

— Ни плач. Ти нікуди ни поїдеш.

Раптом контрастом до дитячого плачу й страху хлопчика пролунав дзвінкий сміх. Теж дитячий. То сміялася графиня Ліонелла.

— Він боїться! Боїться! — закричала вона. — Я хочу, щоб він був моїм слугою!

Управитель поглянув на графиню. Та кинула кілька слів. Затим озвався управитель.

— Сімсот. — І глянув на графиню. — Тисяча рублів. Ми заплатимо вам за рік служби вашого сина тисячу рублів.

Антон Терещук ледве не задихнувся од почутого. Перед ним поставала перспектива стати в майбутньому, може, й найбагатшим господарем Млинища, а то й усіх Загорєн. Перешкодою був тільки його син, цей малий засранець.

— Сину, — сказав батько з прохально-погрозливою інтонацією. — Слухай, сину…

Син підвів голову. Подивився на батькове лице, яке не віщувало нічого доброго. Потім обвів поглядом інших. І зустрівся очима з маленькою вельможною примхливицею. Дівчинка дивилася примружено, весело й одверто насмішкувато. Під тим поглядом Остапові сльози враз почали висихати. Він побачив в очах дівчинки виклик. До того ж вона відверто насміхалася, ця вродлива панська лялька.

— Я згоден, — тихо сказав хлопець. — Я згоден бути їхнім слугою.

Дівчинка заплескала в долоні. Хотіла простягти своєму новому персональному слузі, який у майбутньому мав стати другом, руку, маленьку свою ручку, але передумала.

Так почалося нове Остапове життя. Ідучи до палацу, він почув з примхливих вуст, що були в кареті зовсім поруч, незнайоме слово, сказане Ліонеллою італійською, пізніше він дізнається, що воно означає «боягуз». Остап не був боягузом, він уже купався в ямах на річці, ловив руками раків і сам ходив до лісу, щоб побачити вовка. Він боявся тільки чужого світу, відчував дитячою інтуїцією, а вона є найправдивішою, що той незнайомий світ може його проковтнути й не повернути назад.

Новий світ одразу запропонував свої спокуси. Ці спокуси мали різні назвиська: іграшки, панський одяг, небачені овочі-фрукти, які танули в роті, шоколадні ласощі. Втім, до останніх Остап лишався байдужим. Що ж до решти… А решта була велика й неосяжна. Із села поїхали до міського палацу, де пробули лише кілька днів, далі через Київ до Криму, після двотижневого відпочинку на південному узбережжі, в палаці біля Ялти, де до них на пару діб приєднався граф Тальміоні, потягом дісталися до столиці. Тут затрималися до зими. Підданий Російської імперії, граф вирішив зробити кар’єру в цій варварській країні й, потрапивши до міністерства закордонних справ, швидко набув слави одного з найздібніших кар’єрних дипломатів. За плечима в нього вже була робота в посольствах у Нідерландах і Швеції, а тепер він упевнено підбирався до посади товариша (себто заступника) міністра. Він умів розставляти й переставляти чиновників, мов управний гравець фігури на шаховій дошці. Його прихильники шукали багато впливових і багатших фігур при імператорському дворі. Щодо дружини, то граф Рафаель обрав таку тактику — від давав графині Марії повну свободу, вона могла пересуватися Росією і країнами Європи, куди їй заманеться, але коли була потрібна чоловікові на світських прийомах, балах, а іноді як доречний антураж при зустрічах з іноземними високопосадовцями, то мусила бути в Санкт-Петербурзі. Графік певних зустрічей чи прийомів граф знав наперед, в інших випадках до його послуг було новоявлене диво техніки — телеграф. Телеграма з умовними словами змушувала відкладати всі справи і побачення (так-так, побачення) і мчатися (сама чи з донькою) до північного міста, яке наскрізь продували також варварські вітри і де графиня мерзла навіть у дорожезних соболевих шубах. За кожну таку поїздку і з’яву її чекала винагорода, а часом і їй необхідне знайомство з «особами, наближеними до імператора».

Гра в родині Тальміоні велася