Володимир Лис - Діва Млинища

Так він з шаблею в руці й пістолем прогнав їх через весь куток. Як пащеки роззявляли, мовчати наказував, йти далі, ать-два, бо зарубає. Параска порепетувала було й стихла. Панас пригнав полонянок за місток, на вигін, де пасли худобу, а на другий день Паски дівчата й хлопці на гаївки збиралися. Тут і влаштував правдешні «маньоври». Наказував марширувати, присідати, ставив «во фрунт», а затим велів по траві повзти.

— Вой, зувсім тронувся. Сирої кашанки наївся! — прорепетувала Параска. — Вой, людоньки, що ж то таке…

Панас зауважив, що коло містка й справді почали збиратися люди. Дивилися на це чудернацьке заняття. Пальцями показували. Хто сміявся, а хто щось кричав. З’явився і поткнувся було Петро Бендюків, та Панас рикнув, що і його зара у стрій поставить, тож майбутній Парасчин зять спинився, позадкував.

Нарешті й він спинив жінку й дочку — стомлених муштрою, задиханих, — і сказав:

— Ну, пойняли, за що? — і до своєї колишньої «нареченої»: — Кажеш, за рік-два загнувся б, а ти помогла б?.. Я живучий, бляха-муха! Вольно! Геть з перед моїх очей! Ну? Бістра!

— Панасе, ми б той во… То ж якийся жарт був, може, — спробувала було Параска.

Та Панас наказав:

— Вольно! А то зновика в стрій поставлю… Геть! Бягом!

Вони й побігли підтюпцем до мосту. Почув ще, як мати дорікає дочці, що раз така дурна, не вміє язика за зубами тримати, то типерка буде в тих голопузих Бендюків на полицю зуби класти. Присів на якусь гілляку. Гіркота заливала очі потом і мовби довкола потемніло. І враз після того світло-світло стало.

— Що, солдате, свіжатини захотілося? — сказав уголос і побачив сина, котрий прямував до нього. Устав, засунув шаблю в ножни, синові назустріч рушив.

Перед ним лежало село — його й начеб не його.

І сина хотів ось-ось зустріти, й боявся. Звідки ця боязнь? Нащо була та комедія? І то не Гафія так учинила, а… А Параска? Що змінилося за ці роки, куди витік його час? Чи життя — то щось інакше, ніж те, яким жив?

«Та я ж поборов його, — подумав Панас. — Ось же мої рани… ниють ночами… ось же мої ноги, які стільки сходили. А там йде оно Параска, яку колись любив, заради щастя якої пішов до війська… Вона так ни мусила чинити… Я побачив неї ув Гафії, Гапці, а Параски там ни було, от яка біда… А може, Параски ни було і в самій Парасці?..»

Син підійшов до нього, а він до сина.

— Що, тату, тута було? — спитав Марко.

— А нічого, синку, — одказав Панас. — Нічого. Так… Маньоври…

І поклав руку на чорняву синову голову.

ІІ

Родичі

10. Іграшка графині

У сорокові роки дев’ятнадцятого століття село Загоряни, яке до того до річки Мережки більше тулилося, посунуло до озера, дві нові хати неподалік нього з’явилися, а по тому на краю села стали будувати й нову волосну управу. Ці зміни спричинило рішення графа Драницького поставити край села, десь за півверстви від озера, невеличкий літній палац або літню дачу, куди мав приїжджати з сім’єю відпочивати саме влітку. Згодом від церкви туди перемістився й сільський центр, а від управи виросла єврейська, або, як у селі казали, жидівська вулиця.

Та графові недовго довелося тішитися літнім палацом. Незабаром виявилося, що сімнадцять літ тому, під час польського повстання, коли й народився знаменитий лозунг «За нашу і вашу свободу», Драницький допомагав повстанцям, а главі польського уряду князю Адаму Чарторийському поміг для озброєння війська значною сумою. Граф був людиною скрупульозною і дотошною, тож бажав, аби його участь у боротьбі за незалежність Речі Посполитої була зафіксована для нащадків. На біду, його розписка, що передає солідну суму, лишилася в якогось капітана Падерецького і, коли обшукали капітанів маєток, натрапили й на той папірець. Оскільки сам граф був недосяжним, бо перебував у Франції, постановили конфіскувати всі його маєтки, палаци і землю. Так сталося і з палацом у Любовні й літньою дачею в Загорянах. Загорянці (або загорєнці по-тутешньому) стали «державними селянами», тобто не належали вже нікому, крім імперії, але оброк, який тепер називався податком, мусили платити в державну казну.

Обидва палаци, позбувшись власника, стали швидко приходити в запустіння. Через літ двадцять власті схаменулися й оголосили про продаж графських палаців. Після кількох торгів і переходів з рук в руки, літню дачу-палац придбав якийсь далекий родич Драницьких, теж граф. Тільки італієць за походженням, Рафаель Тальміоні. Після купівлі він кілька років не навідувався до нової маєтності, та коли вже приїхав разом з сім’єю, тутешня місцевість, а особливо озеро, оточене з трьох боків сосновим лісом, так сподобалось графині, що вона сама взялася за розбудову дачі. Подивитися, як кипить робота, бігала й загорянська дітвора. А одного дня по селу стала рухатися дивна панська процесія. Помалу їхала карета, у якій сиділа графиня Марія Тальміоні, а поруч неї — маленька дівчинка років десяти-дванадцяти, одягнута в розкішну білу сукенку. Дівчинка була вродливою, але особливою вродою — на смаглявому личку сиділи великі, ба, величезні, як для такого маленького дівчиська, блакитні очі. З глибини зіниць тих чарівних очей виглядала глибока затятість володарки світу — втім, така затятість, що в майбутньому мала вибухнути не менш великими примхами, коли дівчинка виросте. Поруч карети йшли двоє — управитель палацу-дачі й сільський староста, а каретою, як і належало, правив кучер. Карета спинялася не коло всіх осель, а вибірково, там, де вказував староста, місцевий чоловік. З карети виходили обидві графині — доросла й маленька, йшли до хати. Була неділя, отож загорєнці у переважній більшості перебували вдома. Жінки в супроводі старости заходили на подвір’я чи до хати. Їм представляли дітей, точніше, хлопчиків, які жили тут. Дівчинка дивилася, хитала розчаровано головою. Так вони добралися до Млинища, найвіддаленішого сільського кутка, зайшли на ще одне подвіря. Коли перед графські очі постали два хлопчаки — тринадцяти й десяти років, — очі дівчинки радо спалахнули, вона ткнула пальчиком і гукнула спершу італійською, а потім російською:

— Це він! Він, він, він! Я його знайшла!

Тут наперед виступив управитель і звернувся до господаря, Антона Терещука, по-сільському Крячика. Він сказав, що її ясновельможність графиня Тальміоні пропонує (він затнувся), пропонує господарю своєрідну угоду на дуже вигідних умовах. Його син (до речі, як його звати?) йде служити до графів, а йому…

— То як тебе звати? — перепитав управитель, звертаючись вже до хлопчика.

— Остап, — злякано відповів той.

— Чудово, — сказав