Стівен Кінг - Зелена миля

яскравіше. Ув’язнені в інших корпусах побачать це світіння й подумають, що все вже відбулося, екзекуція скінчилася. Тоді як насправді вона лише починалася.

Брутал вийшов уперед з-за стільця і став так, щоб Ту міг його бачити.

— Арлене Біттербаку, вас засуджено до страти на електричному стільці. Вирок винесли присяжні, рівні вам за станом, і ухвалив суддя, шанований у цьому штаті. Хай Бог береже народ цього штату. Чи маєте ви що сказати перед тим, як вирок буде виконано?

— Ага, — очі в Ту виблискували, губи розлізлися в беззубій радісній посмішці. — Хоцу смаженої курятини з підливкою і бульбою, хоцу насрати тобі в капелюх і хоцу, аби Мей Вест[20] сіла моні на лице, бо їбтися дузе сильно хоцу!

Брутал щосили намагався втримати серйозний вираз обличчя, але це було неможливо. Тому він закинув голову назад і від душі розсміявся. Дін упав на краю платформи, як підстрелений, опустив голову між коліна й завив койотом, притискаючи долоню до лоба, наче щоб утримати мозок там, де йому належить бути. Гаррі стукався головою об стіну й заходився сміхом — ха-ха-ха, — наче йому в горлі застряг кавалок їжі. Навіть Джек Ван Хей, чоловік, який не грішив почуттям гумору, і той сміявся. Мені й самому кортіло, звісно, але якось я зумів себе стримати. Наступної ночі все мало бути насправді, і на тому місці, де сидів Ту-Ту, помре людина.

— Брутале, цить, — наказав я. — Ти теж, Діне. Гаррі. А ти, Ту, ще раз таке ляпнеш — і це будуть твої останні слова. Я попрошу Ван Хея врубати справжню другу.

Ту тільки вишкірився до мене: мовляв, чудовий жарт, начальнику Еджкомб, незрівнянний. Та коли побачив, що я не всміхнувся у відповідь, його усмішка поблякла й на зміну їй прийшло збентеження.

— Ви чого-о? — ображено спитав він.

— Це не смішно, — відказав я. — Ось чого. А якщо тобі не вистачає кебети, щоб це зрозуміти, то краще не розтуляй пельку.

Проте насправді це було кумедно, по-своєму кумедно. Гадаю, саме це мене так і розлютило.

Я роззирнувся й побачив, що на мене дивиться Брутал. На його губах досі грала легка усмішка.

— Бля, — сказав я, — застарий я вже для цієї роботи.

— Та ну, — відмахнувся від мене Брутал. — Поле, ти в розквіті сил.

Але це була неправда; ні я, ні він не давали вже ради з тією клятою роботою, і ми обидва це знали. Однак на ту мить важливо було, що напад сміху минувся. І це було добре, бо не вистачало мені ще, щоб завтра вночі хтось згадав дико дотепну ремарку Ту й заіржав. Але неможливо, скажете ви, щоб наглядач реготав до всирачки, ведучи страченця на електричний стілець повз свідків. Та коли в людей стрес, усяке може статися. А про таку, без перебільшення, подію потім просторікуватимуть ще років двадцять, як не більше.

— Ту, ти сидітимеш тихо? — спитав я.

— Так, — мовив він і відвернувся, усім своїм виглядом вдаючи найстарішу й найображенішу у світі дитину.

Я кивнув Бруталу, щоб продовжував репетицію. З мідного гачка на спинці стільця Брутал зняв маску й натягнув її на голову Ту-Ту, щільно запнувши внизу на горлі, від чого на маківці на весь свій діаметр відкрився круглий проріз. Брутал нахилився, витяг із відра мокре кружальце губки, притиснув до неї палець, потім лизнув кінчик пальця. Виконавши ці дії, він поклав губку назад у відро. В ніч страти цього не буде. В ніч страти він вкладе її в шолом, що висів зараз на спинці стільця. Але не сьогодні. Мочити голову Ту потреби не було.

Сталевий шолом із поворозками, що теліпалися обабіч, скидався на шолом рядового піхотинця. Брутал насадив його на маківку Старому Ту-Ту, нещільно припасувавши над отвором у чорному накритті для голови.

— Надівають шолом, надівають шолом, надівають шолом, — проторохкотів Ту-Ту, тепер уже не тільки притлумленим, а й здавленим голосом. Ремінці майже не давали його щелепі рухатися. Я підозрюю, що Брутал затягнув їх дещо тугіше, ніж вимагала репетиція.

Брутал зробив крок назад, повернувся обличчям до порожніх стільців і промовив:

— Арлене Біттербаку, зараз вашим тілом пройде електричний струм, і так триватиме доти, доки ви не помрете, згідно з чинним законодавством штату. Нехай Господь змилується над вашою душею.

Брутал повернувся до віконця, затягнутого сіткою.

— Позиція два.

Старий Ту, в якому спалах генія комедії згас, але не до кінця, затріпотів і забився на стільці в конвульсіях, хоча справжні клієнти Старого Іскруна майже ніколи такого не робили.

— Я шкварчу! — заволав він. — Шварчу! Шкварчууу! Гиаааа! Я засмажений гиндик!

Гаррі й Дін, як я побачив, зовсім не дивилися на все це дійство. Вони відвернулися від Іскруна, і їхні погляди були спрямовані на інший бік комори, до дверей мого кабінету.

— А бодай мені, — зачудовано протягнув Гаррі. — Один свідок прийшов на день раніше.

У дверях, акуратно обгорнувши лапи хвостиком і позираючи чорними, наче краплинки нафти, очима-намистинами, сиділа миша.

5

Страта минула добре. Якщо можна так сказати (у чому я особисто дуже сумніваюся), то екзекуція Арлена Біттербака, старійшини ради черокі з резервації Вашіта, була «вдалою». Він погано заплів собі коси — руки тремтіли надто сильно, щоб зробити все до ладу, — тож його доньці, жінці тридцяти з гаком літ, дозволили їх виплести гарними й рівними. Вона хотіла ще вплести на кінчиках пір’їни, пух яструба, його птаха, але я не дозволив. Пір’я могло зайнятися і спалахнути. Жінці я цього, звісно, не сказав, викрутившись тим, що це суперечить правилам. Вона не протестувала, тільки похилила голову й приклала руки до скронь, показуючи невдоволення й несхвалення. Та жінка трималася з великою гідністю, і це практично гарантувало, що її батько поводитиметься так само.

Коли час настав, Вождь покинув свою камеру без жодних заперечень і зволікань. Бувало й таке, що нам доводилося силоміць розтискати їхні пальці, які чіплялися за ґрати (сам я свого часу зламав один-два таких пальці й ніколи не забуду того глухого тріску), але, дякувати Богу, Вождь був не з таких. На твердих ногах він пройшовся Зеленою милею до мого кабінету, а там опустився навколішки, щоб помолитися з братом Шустером, який приїхав з баптистської церкви «Небесне світло» на своїй тарадайці. Шустер проспівав Вождю кілька псалмів, а коли дістався до того, де про «біля тихої води мене оселить»[21], індіанець розплакався. Але нічого страшного, без істерики, він плакав тихо. Мені здалося, що він згадав тиху воду, таку чисту й таку різучо-холодну, що