Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

так, як вона кривить, коли він намагається запхати в неї цукерку «Liquirizia» [9]. Жодні запевнення щодо користі для людського організму Софію не переконують – для неї це не більше, ніж несмачна і погано прийнятна її слиновидільними рецепторами темноколірна гидотка.

– Він лежав поруч із зубною пастою. До того ж на ньому напис українською мовою. І… – Вона ще хотіла додати, що зубна паста – не оселедець у банці, якого в Італії не готують і не продають, тому транспортувати її з України в Італію не має потреби. Не договорила, бо несподівано скосив напад сміху.

А Фабіо… він не пожбурив у неї тюбиком із кремом і в пориві люті не витиснув усю його місткість у смітник. Не вихлюпнув на її голову потік добірної лайки, переводячи стрілки власної неуважності на її безвідповідальне розміщення лікувального крему для шкіри на поличці у ванній поруч із тюбиком зубної пасти. Він реготав разом із нею, змахуючи з очей сльози сміху і здригаючись від поколювань у животі.

Вони допили глінтвейн і вийшли у пронизаний вологістю та осінньою прохолодою день, що поволі поступався вечору. Звернули в пасаж Андреоллі, відчинили двері під’їзду, піднялися у своє львівське помешкання. Минало три роки від дня знайомства у Пізі й два роки одруження.

– Фабі, ти мені обіцяв, що зробиш сьогодні кілька зізнань.

– Так, моє кохання. – Ці слова українською мовою він завчив так само чудово, як «Доброї нічки! Солодких снів!».

– Насамперед я хотіла б урешті почути: як тобі вдалося роздобути тоді для мене квиток на концерт у duomo [10] в Пізі?

Він хитро усміхнувся, відкинув із її чола пасмо волосся і прошепотів на вухо:

– Якщо чоловікові подобається жінка, для нього немає нічого неможливого.

Фабіо знову не сказав Софії, що квитки на концерт у собор роздавали безкоштовно; що на момент їхнього знайомства квиток був уже в нього в кишені і призначався для його сестри, але коли він зауважив, як зачаровано Софія слухає вуличного оперного співака, завмер, зачудований нею, ніби співала вона.

– І чому я погодилася піти з тобою на той концерт? – Софія грайливо надула губи.

– Тому що я тебе вибрав і тобі залишалося тільки погодитися. – У його очах заіскрилися щасливі вогники.

«Еге ж, був би в тебе вибір, коли б сама тебе не вподобала», – усміхнулася подумки Софія. А вголос замуркотіла:

– Гаразд! Зараховано. Давай друге зізнання. Але я хочу знати правду, правду, правду. Чим тебе найбільше приворожив Львів?

– Ооо… – багатообіцяльно затягнув Фабіо. – Насправді все просто: у ньому переплелися життя моїх пращурів і моє. Хіба цього не достатньо?

– Хм-м… – Софія намагалася здогадатися, що він має на увазі. У спілкуванні з Фабіо ніколи не можна бути певним – говорить він серйозно чи жартує.

– Думаю, достатньо, – погодилася, намацуючи його зізнання.

– От і добре! Мій пращур Павло Римлянин набудував тут чимало, аби я почувався в українському Львові як удома. А ще моє відчуття дому тут посилює твоє, моє кохання, львівське походження.

Роксоляна закашлялася:

– Твій Фабіо – справді нащадок славного Павла Римлянина? Тож який давній зв’язок із Середньовіччям!

Софія розреготалася:

– Жартуєш?! Він такий же його нащадок, як я – Соломії Крушельницької.

Роксоляна й собі розсміялася:

– То він у тебе ще той кадр! А зрештою, він має рацію: нація ж у них одна.

– Ото ж бо! – погодилася Софія і додала: – Він у мене і львівські легенди не гірше за Сажотруса розповідає.

– Оце так! Хочеш сказати – сам вигадує?

– А то!

– І…? – Роксоляна благально подивилася на Софію.

– Жодних і… тільки при нагоді. Лише в авторському виконанні. Бо я так не вмію.

Гори і море

Софія вийшла з будинку, зупинилася біля пальми і задивилася на вершини гір удалині. Вони такі непостійні у своєму вигляді – повсякчас змінюють вбрання. Як жінка, для якої одягатися за останніми модними викликами – співати в унісон із часом. Альпи Софія споглядає щоденно, відколи оселилася тут. Вони вписалися в нові краєвиди її нового життя, далекого від рідного Львова. Із українським містом молоду жінку єднають картинки-спогади. У них виринає й колишній актор зі втраченим розумом, який у її студентському минулому читав чудернацькі вірші в єдиній кнайпі на Вірменській, де в місті левів і досі заварюють каву в турках.

Вона думає, чому Італія, чому саме Північна Італія стала місцем її нового проживання, і знаходить у цьому логічну послідовність своїх найглибших почуттів. Її первинне захоплення вибудованими північноіталійськими архітекторами кам’яницями на площі Ринок трансформувалося в північноіталійську прописку, переродившись у реальність із давно загаданої однієї-єдиної жартівливої й водночас ефемерної мрії про щоденне споглядання поважних у своїй непорушності гірських вершин та емоційно неспокійного моря. Із гірськими вершинами все склалося якнайкраще – милується Альпами відразу з порога нового будинку, у якому проживає разом із Фабіо. Живуть не в горах, а на тлі гірських краєвидів. Відбулася заміна моря на величезне озеро. Вона – не проти. Друге за величиною озеро Італії Лаго Маджоре непідробно хвилюється і шумить, як справжнісіньке море. І вода, хоча й не солона на смак, пахне майже як морська.

Софія відсунула дверцята книжкових поличок. Взяла в руки товстий італійсько-український словник. Розгорнула. На підлогу впав складений вдвоє аркуш білого паперу. Присіла на шоколадно-білу овечу шкуру. Розгорнула. То було багато років тому зафіксоване на папері жартівливе новорічне бажання: «Хочу триста шістдесят п’ять днів на рік милуватися гірськими вершинами і морем».

Життя зіграло з нею власний жарт. І настав час його відкорегувати. Разом із Фабіо. До того ж останнім часом її італієць особливо наполегливо говорить про те, що Павло Римлянин кличе його у Львів на постійне проживання.

Ірина Хомин

Мрія про Леополіс

Є у світі місця дивовижні, місця сил, особливих енергетичних полюсів, місця-стихії. Місцини, де згодом зростають міста, – і міста ті завжди мають у собі щось від вічності, достоту довершені. Їх неможливо здолати, хоча вони століттями можуть бути поневолені. Їх неможливо описати словами – хіба відчути. Тілом, душею, розумом… Спробувати осягнути, а потім здатися, покинути цю невдячну затію.

І зроджуються в тих містах люди непереможні, досконалі й незвідані для самих себе. Люди, в яких живе сама стихія.

«Хіба ви не знаєте, що людина – храм Духа Святого?» – спитала б неодмінно вона. Якби могла говорити…

Особисто я знав декілька таких міст. Але два з них апріорі виняткові. Це міста левів. У будь-яких значеннях слова. Міста, назви яких збігаються, хоч звучать зовсім по-різному.