Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

– Прокляття! А я маю нерухомо лежати тут! – із досадою промовив поранений.

– …Вони валять стовпи частоколу, руйнують огорожу сокирами. Чорний плюмаж на шоломі лицаря попереду натовпу воїнів… Утворився пролом, вони прорвались! Господи, допоможи їм!.. А тепер їх знову тиснуть захисники фортеці на чолі з бароном де Бефом…

Дівчина злякано поглянула на Айвенго і знову схилилася до ґрат.

– Святі пророки! – вигукнула вона. – Фрон де Беф б’ється з Чорним Лицарем! О Боже, він упав! Усе скінчено…

– Хто упав? Кажи ж швидше, не муч мене…

– Ні, не скінчено… Чорний Лицар знову скочив на рівні, люто кинувся на барона, вирвав сокиру в одного з йоменів і тіснить де Бефа… Барона переможено! – Ревекка обернулася, сяючи. – Цей велетень Фрон де Беф на землі й не рухається. Його кинулися піднімати свої, розмахуючи сокирами й тиснучи лицаря… Ну ось – потягли нормана у внутрішній двір за головною брамою.

– Це ще не перемога. Адже обложники так і не прорвалися за частокіл?

– Уже прорвалися, – повідомила Ревекка. – Людей барона притисли до зовнішньої стіни фортеці… Застосовують драбини, згори летять камені та колоди, усе перемішалось, мертві тіла валяться зі стіни… – Ох, я не можу на це більше дивитися, сер Вілфреде Айвенго! Які жорстокі люди…

– Не час непритомніти, побачивши кров, Ревекко! Ти мужня жінка. Від того, чим закінчиться штурм, залежать наші з тобою порятунок і життя. Дорого б я дав, щоб опинитися там, поруч із Чорним Лицарем!

– Ні, – полишаючи своє місце біля вікна й підходячи до лицаря, промовила дівчина. – Ти ще надто слабкий і не зможеш навіть утримати меча, поки не загояться твої рани. Ти маєш відпочити, блідість знову вкрила твоє лице. – Ревекка простягла, нахилившись, руку до його обличчя й одразу ж збентежено відсмикнула її. – Дозволь, я поправлю твої пов’язки…

– Що там тепер відбувається? Облиш мої рани… О, якби я міг встати! Ти й уявити не можеш, що означає для воїна, загартованого в багатьох битвах, чекати на свою долю безпорадно, наче немовля в люльці…

Ревекка гірко зітхнула і знову повернулася до вікна.

– Брама задрижала! – раптом вигукнула вона. – Чорний Лицар попереду… Вони кинулися пробоєм, захопили сторожову вежу й закріпилися в ній. Храмовник Бріан де Буагільбер, твій ворог, біжить під захист стін, але він устиг наказати підняти ланцюговий міст, по якому щойно перебралися захисники замку… А ось і все затихло… Правий Господи, скільки поранених і вбитих з обох боків! Тепер я, здається, знаю, що перемога іноді на вигляд страшніша, ніж сама битва.

– Чорний Лицар… – пробурмотів Айвенго, не слухаючи останніх слів дівчини. – Досі я вважав, що в Англії тільки один чоловік здатен на таку справу, на таку шалену відвагу… Ревекко, – лицар важко підвів голову. – Досить! Іди, сядь зі мною поруч. Ось так… Чи не помітила ти якихось інших знаків, по яких можна було б пізнати того лицаря, що вів ратників на приступ?

– Ні, сер Айвенго. – Дівчина похитала головою. – Його обладунки чорні, як крило ворона. Але те, як він б’ється, я запам’ятаю на все життя – він кидається на ворога, наче гультяй під час шаленого бенкету. Він немов народився для битви…

– Послухай, якщо там настала тиша, то тільки для того, щоб зібрати сили та продовжити наступ? Як ти гадаєш?

– Не знаю, – промовила вона, ніжно дивлячись на лицаря. – Я лише нерозумна дівчина, яка…

– Присягаюся честю мого дому і світлим ім’ям моєї коханої! Я віддав би життя, щоб хоч день провести поруч із цим звитяжним лицарем у битві за таку справедливу справу.

– У тобі говорить лицарська марнославність, і тільки, – зауважила Ревекка, підводячись, і відійшла. – Що отримаємо ми як винагороду за пролиту кров, злидні та страждання? А ти подумав про сльози, які проллються, якщо тебе не стане?

– Слава! Вона позолотить наші могили та збереже навіки лицарські імена.

– Слава? – посміхнулася дівчина, із жалем дивлячись на лицаря. – Невже іржава кольчуга й тупий меч, що вкриваються пилом у склепі померлого лицаря, варті того, щоб відмовитися навіки від радощів життя, кохання, родини, ніжних стосунків? Чи подвиги здійснюються тільки для того, щоб герої могли стати героями балад, що їх співають у свята менестрелі перед натовпом ремісників і купців напідпитку?

– Ти належиш до іншого народу, Ревекко! Тобі не зрозуміти тих, у чиїх душах горить чисте полум’я лицарства – те, що дозволяє з одного погляду розпізнати високе й низьке, честь і безчестя. Лицарство – це коли душа благородної дівчини хвилюється подвигом коханого, це джерело чистих стосунків, захист гнаних і ображених… Без нього дворянська честь була б порожнім звуком! – Юнак знесилено опустився на подушки.

– Так, сер Айвенго, мені цього не зрозуміти, – сумно промовила дівчина. – Мої одноплеменці, мій батько і я, – усі ми живемо за іншими законами. Давніми та не менш гідними поваги, ніж ваші. Одначе ми цінуємо мирне життя більше за війну…

Ревекка замовкла, побачивши, що її лицар спить, підклавши долоню під щоку, наче втомлена дитина. «Він забуде мене, щойно залишить цю вбогу маленьку кімнату, – подумала вона. – Може, це й гріх – так жадібно дивитися на чоловічі губи, пестити поглядом тендітне юне обличчя, таке мужнє, навіть коли воно непритомне, але я відчуваю, що милуюся ним востаннє… Господи, через цього юнака я забула навіть про рідного батька! Де він? Чи жив іще мій Ісаак? Ні, я повинна вирвати зі свого серця цю пристрасть, і ніколи жодна людина не побачить слабкості Ревекки!»

Дівчина щільніше загорнулась у покривало та всілася у найдальшому кутку кімнати, відвернувши обличчя від Айвенго. Немовби переконала себе в тому, що такої відстані досить для перемоги над бурею почуттів, які вирували в її душі.

Розділ 23

Загін Локслі, скориставшись нетривалим відпочинком, зміцнював свої позиції, а обложені знову готувалися до оборони. Храмовник і Морис де Брасі зійшлися у великій залі замку для наради.

– Де наш хоробрий барон? – спитав де Брасі, що перебував під час облоги на тій стіні замку, яка протистояла головній брамі. – Чи правда, що його тяжко поранено?

– Фрон де Беф іще живий, – незворушно відповів Буагільбер. – Але навіть якби на його плечах була та бичача голова, яку зображено на щиті барона, їй не встояти проти шаленої сокири Чорного Лицаря. На принца Джона чекає гірка звістка.

– Зате сатані чималий прибуток, – посміхнувся де Брасі й відразу змахнув з обличчя посмішку. – Як ти вважаєш, сер Бріане, чи не краще нам замиритися з волоцюгами, відпустивши полонених?

– Що? Втратити