Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Вона прекрасно розуміла, що нізащо не влучить, як поспішатиме. Ось він нарешті вклався, дістав автомат і підняв цівку. Тієї ж миті Тамара спустила гачок.

Очікувано, пістолет підкинуло віддачею. Тамара спокійно опустила дуло й знову навела приціл на голову. Хоч і побачила, що потреби в другому пострілі немає — чоловіку пошматувало голову — та все одно натисла на гачок ще раз, пустивши кулю в нерухоме тіло.

Почула вигук Сюзан:

— Класний постріл!

Тамара подумала: «Невже це була я? Це я його пристрелила?»

Далі вздовж берега майнув інший джихадист з автоматом. Він утікав.

Тамара підсунулася трохи, щоб краще бачити автомобільний міст, та однаково не могла розгледіти, чи залишилися на ньому нападники. До неї долинали звуки машин, які сунули шляхопроводом. Почула й хрипке деркотіння мотоцикла, що гнав на повній швидкості. Якщо стрільців було двоє, це, напевно, поїхали вони.

Сюзан мислила так само, гукаючи в рацію:

— Перш ніж виходити на пішохідний міст, перевірте автомобільний! Можливо, стрільці досі там. — Відтак зв’язалася з бійцями під зеленою машиною: — Не полишайте сховку, поки не буде ясно, чи досі вони там.

Більшість пішоходів устигла покинути міст через дальній вихід. Тамара бачила, як вони ховалися за будівлями й деревами, визирали з-за кутів, очікуючи, що буде далі. Прикордонники в яскравих сорочках теж не наважувалися повертатися на пост.

«Схоже, все позаду», — подумала Тамара, однак була готова пролежати тут хоч цілий день, тільки б переконатися, що можна безпечно вийти.

На дорозі з’явилася «швидка» американської армії й зупинилася за зеленою автівкою.

Сюзан гукнула:

— Усім узяти на приціл парапет верхнього мосту, негайно!

Троє непоранених солдатів викотилися з-під машини й, сховавшись за іншими автівками, навели автомати на горішній міст.

Зі швидкої вискочило двоє парамедиків.

— Під машину! — наказала їм Сюзан. — У нас одне вогнепальне поранення.

Постріли більше не лунали.

Медики дістали ноші.

Тамара залишалася на місці, дивлячись на вцілілого джихадиста, що біг берегом. Його вже було майже не видно, тож вона розважила, що назад він не повернеться. Двоє прикордонників сторожко рушили мостом на свій бік, нарешті діставши зброю. Тамара промимрила:

— Ну, дякую за допомогу.

Увімкнулася рація Сюзан, і Тамара почула звідти голос:

— Полковнице, на автомобільному мосту чисто.

Тамара завагалася. Чи варто ризикувати життям, покладаючись на поспішне радіоповідомлення?

«Ну, звичайно, — подумала вона. — Саме так і роблять професіонали».

Викотилася з-під машини, натужно зіп’ялася на ноги. Була б не проти трішки посидіти, та водночас не хотіла виказувати слабкість перед військовими. Сперлася на капот «пежо», розглядаючи отвори від куль. Знала, що деякі набої до автоматів здатні прошити автомобіль наскрізь. Ох і пощастило ж їй.

Нараз пригадала, що служить у розвідці, а тому мусить проаналізувати всю інформацію із цього інциденту. Попросила в Сюзан:

— Запитайте, чи не видно на автомобільному мосту тіл.

Сюзан піднесла рацію до губ і передала запитання.

— Тіл не видно, але є кров.

Отже, виснувала Тамара, вони забрали із собою одного-двох поранених.

Залишався убитий, якого застрелила вона.

Тамара рішуче ступила на пішохідний міст, відчувши приплив сил у ногах. Підійшла до тіла. Сумнівів у тому, що джихадист мертвий, не було: голову йому рознесло на друзки. Забрала автомат з його обм’яклої руки. Це був короткий і навдивовижу легкий булпап із загнутим магазином. З лівого боку цівки, біля кріплення до корпусу, серійний номер. Тамара впізнала зброю виробництва китайської державної оборонної корпорації «Норінко».

Навівши автомат на землю, потягнула затвор і вийняла магазин. Дістала кулю й поклала разом із магазином у кишеню куртки, а розряджений карабін понесла до понівеченої машини.

Побачивши її, Сюзан сказала:

— Тримаєте, наче дохлого пса.

— Але зуби вирвала, — відповіла Тамара.

Медики вантажили ноші в машину. Зрозумівши, що досі не перекинулася навіть словом із Пітом, побігла до нього. Хлопець лежав напрочуд непорушно. Вона остовпіло прохопилася:

— О господи!

Лице Піта було бліде, очі незмигно дивилися вгору. Один із медиків промовив:

— Мені шкода, міс.

— Він якось запрошував мене на побачення, — мовила Тамара, заливаючись слізьми, — але я сказала, що він занадто молодий для мене.

Терла лице рукавом, а сльози все котилися.

— О Піте, — звернулася вона до його неживого обличчя, — пробач мені.

* * *

Оператор на комутаторі сказав:

— Пані президентко, батько капрала Акермана на лінії. Містер Філіп Акерман.

Полін ненавиділа такі моменти. Щоразу, коли їй доводилося розмовляти з батьками, які втрачали дітей в армії, серце їй обливалося кров’ю. Вона не могла не думати, що відчувала б, якби загинула Піппа. Це було найгіршим у її роботі.

— Дякую, — відповіла вона оператору. — З’єднайте нас.

Озвався низький чоловічий голос:

— Говорить Філ Акерман.

— Містере Акермане, це президентка Ґрін.

— Слухаю, пані президентко.

— Мені прикро через вашу втрату.

— Дякую.

— Піт віддав життя, а ви — сина. Хочу, щоб ви знали: батьківщина вдячна за вашу жертовність.

— Дякую.

— Якщо не помиляюся, сер, ви пожежник.

— Саме так, мем.

— У такому разі вам відомо, що означає ризикувати життям заради високої мети.

— Так.

— Вашого болю я не полегшу, зате можу запевнити, що Піт віддав життя, захищаючи нашу країну та її цінності: свободу й справедливість.

— Вірю, — голос чоловіка затремтів.

Полін відчула, що час іти далі. Спитала:

— Можна поговорити з Пітовою матір’ю?

Запала нерішуча тиша.

— Вона дуже засмучена.

— Я розумію.

— Бачу, киває.

— Добре.

Почувся жіночий голос:

— Алло?

— Місис Акерман, це президентка. Мені дуже прикро через вашу втрату.

Від її схлипувань і самій Полін сльози підступили до очей. На тлі почувся голос чоловіка:

— Люба, може, я?

Полін продовжила:

— Місис Акерман, ваш син поклав життя в ім’я шляхетної мети.

Місис Акерман відповіла:

— Він загинув в Африці.

— Так. Наш тамтешній контингент...

— В Африці! Навіщо ви відправили його на смерть в Африку?

— У цьому тісному світі...

— Він загинув в Африці. Кому треба та Африка?

— Я розумію ваше горе, місис Акерман, бо й сама мати...

— Не віриться, що ви отак змарнували його життя!

Полін хотілося сказати: «Я теж не вірю в це, місис Акерман, мені самій болить», але вона промовчала.

Слухавку знову взяв Філ Акерман.

— Пробачте за це.

— Не варто просити вибачення, сер. Ваша дружина переживає страшне горе, і я їй глибоко