Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

на бюрократію. Невелика хатинка могла слугувати прикордонним постом. Спершу їй здалося, ніби шлагбаума там теж нема, а тоді помітила довгу колоду — стовбур тоненького деревця — що лежала біля двох підпірок. І здогадалася, що її можна швидко підняти як шлагбаум.

«Безглуздя якесь, — подумала вона. — Що я тут роблю з прихованим пістолетом?»

Та вже за мить помітила, що не всі люди тут ідуть потоком. Біля парапету наприкінці мосту стояло двоє чоловіків, почасти вдягнених в уніформу, з пістолетами при поясі. На них були камуфляжні штани та звичайні сорочки з коротким рукавом: помаранчева й блакитна. Той, що в помаранчевій, курив сигарету, інший їв млинець. Обидва байдуже дивилися на пішоходів. Курець зиркнув на стоянку, але ніяк не зреагував.

Нарешті Тамара помітила ворога, і її пройняв холодок. За кілька метрів оддалік на мосту стояло ще двоє із серйозними виразами облич. У першого на плечі була лямка, на якій висіло щось загорнуте в ряднину. Один край, утім, виднівся з-під матерії, нагадуючи цівку автомата.

Другий чоловік дивився просто на Тамарину машину.

Уперше вона відчула справжню загрозу.

Роздивилася першого чоловіка у вітрове скло. Високий, із худорлявим лицем і високим чолом. Можливо, їй це тільки здалося, але він був аж надто зосередженим, не звертав уваги на натовп навколо, немовби то була звичайна комашня. Тримав автомат, частково загорнутий у ряднину, і ніби зовсім не переймався, що зброю можуть побачити.

Дістав телефон, набрав номер і приклав до вуха. Не зводячи з нього погляду, Тамара промовила:

— Он там...

— Бачу, — відказала Сюзан збоку.

— Говорить телефоном.

— Саме так.

— З ким?

— Це запитання на шістдесят чотири тисячі доларів.

Тамара відчула себе мішенню. Він міг легко застрелити її крізь скло машини. Відстань була цілком досяжна для автомата. Сидячи у водійському кріслі в нього на виду, вона не мала навіть де сховатися. Сказала:

— Треба вийти з машини.

— Точно?

— Звідси нічого до пуття не видно.

— Як скажете.

Обидві вийшли.

До Тамари долинало гудіння моторів на верхньому мості, хоча самих машин вона не бачила.

Сюзан відійшла до зеленої автівки переговорити із солдатами. Повернувшись, промовила:

— Я наказала їм залишатися всередині, щоб не викликати підозри, та в разі чого вони негайно прийдуть на допомогу.

Звідкілясь почувся крик:

— Аль-Бустан!

Тамара ошелешено озирнулася. Звідки голос, та й навіщо комусь вигукувати саме це слово?

А тоді пролунали перші постріли.

Після схожого на барабанний дріб «тра-та-та-та» почувся звук розбитого скла й болісний крик.

Інстинктивно Тамара кинулася під «пежо».

Сюзан — за нею.

Люди на мості налякано закричали. Глянувши туди, Тамара побачила, що вони намагаються втекти у той бік, звідки прийшли. От тільки стрільця досі не бачила.

Чоловік, за яким вона стежила, не діставав зброї. Притиснута під машиною, відчуваючи, як калатає серце, Тамара спитала:

— Звідки це, в біса, стріляють?

Від незнання було тільки страшніше. Сюзан відповіла:

— Згори, з автомобільного мосту.

Вона чітко бачила горішню секцію, вистромившись зі свого боку, тоді як Тамара навіть без зайвих рухів могла дивитися на пішохідну.

— Пострілом пробило вітрове на машині хлопців, — сказала Сюзан. — Схоже, влучили в когось.

— О боже, сподіваюся, з ним усе гаразд.

Почувся ще один болісний зойк, цього разу — протяжніший.

— Мертві так не кричать. — Сюзан крутнула головою направо: — Його тягнуть під машину, — затнулася. — Це капрал Акерман.

— І як він?

— Не бачу.

Більше ніхто не кричав, і Тамара сприйняла це за поганий знак.

Діставши пістолет, Сюзан визирнула з-під авто. Зробила постріл.

— Занадто далеко, — скрушно промовила. — Бачу кінчик автомата над парапетом верхнього мосту, але з такої відстані з пістолета не дістану.

Звідти долинув ще один залп, кулі продірявили дах і скло «пежо». Тамара мимохіть закричала, обхопивши руками голову. Розуміла, що це ніяк не допоможе, але не могла опиратися рефлексу.

Стрілянина вщухла, не зачепивши їх із Сюзан. Полковниця сказала:

— Він стріляє зі шляхопроводу. Якщо готові, діставайте зброю.

— Бляха, я й забула, що в мене теж є пістолет!

Тамара сягнула в кобуру під лівою пахвою. Тієї ж миті солдати відкрили вогонь у відповідь.

Поклала лікті на землю й обхопила пістолет обіруч, пильнуючи, щоб великі пальці вказували наперед і не заважали руху кожуха. Перевела «ґлок» у режим окремих пострілів, інакше могла витратити всі набої за раз.

Військові припинили вогонь. Одразу ж за цим з мосту зірвався третій залп, проте цього разу вони відповіли негайно.

Зі свого місця Тамара не бачила вищого мосту, тому стежила за пішохідним. Там вирував хаос: ті, що панічно тікали від дальнього краю, штовхали людей із цього боку, які ще не перелякалися, бо не зовсім розуміли, що воно гримить. Двоє прикордонників у камуфляжних штанях, сполохані не менше за цивільних, бігли позаду натовпу, розштовхуючи людей, щоб якнайшвидше забратися. Тамара побачила, як хтось скочив у річку й поплив до дальнього берега.

На цьому березі помітила двох джихадистів, що спускалися до води. Тільки навела на них приціл, як вони зникли під мостом.

Коли стрілянина вщухла, Сюзан сказала:

— Стрільця або зняли, або він утік. А ні, он він повернувся. Ні, це інший: шапка не та. Скільки ж їх там узагалі?

У короткій тиші Тамара знову почула вигук «Аль-Бустан!».

Сюзан викликала рацією термінове підкріплення й «швидку» для Піта.

Між військовими та бойовиками на мосту знову зав’язалася перестрілка, однак обидві сторони мали надійні укриття, і, схоже, ніхто не постраждав.

Тамара й Сюзан опинилися в пастці й не могли нічого вдіяти. «Тут я й загину, — подумала Тамара. — Шкода, що не познайомилася з Та-бом раніше, років із п’ять тому».

На пішохідному мості, точніше, вже на березі, де асфальт переходив у кам’янисту дорогу, за якісь двадцять метрів від них виринув худор-ляволиций джихадист. Тільки Тамара навела на нього зброю, як чоловік шугнув на землю, і вона збагнула, що той планує залягти, як слід прицілитися й відкрити вогонь по всіх, хто ховається під машинами. Знала, що зробить він це не вагаючись.

Вона мала всього секунду-дві щось удіяти із цим. Не замислюючись, націлилася на лице чоловіка, вирівнюючи задній приціл із білою цяткою переднього, який навела йому просто межи очі. Якась дрібка її свідомості навіть встигла подивуватися спокою, з яким вона робить це. Швидко, але без поспіху, повела стволом пістолета за головою джихадиста, що залягав на землю.