Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 17

Коли я відкрила двері спальні й побачила на порозі білий кошик, то відчула, як щось завмерло всередині. Легкий аромат троянд пробився крізь повітря і торкнувся шкіри, як дотик. Холодний, але такий знайомий. 

Ліам ще був у кабінеті, говорив по телефону. Його голос лунав через прочинені двері: впевнений, владний, самозакоханий. Я ж повільно нахилилася, підібрала кошик і зачинила за собою двері спальні.

Троянди були бездоганні. Між пелюстками – згорток. Я обережно розгорнула його, серце билося десь у горлі.

Сьогодні. Опівночі. Я чекатиму. Він не має заважати. Підмішай ці дві пігулки снодійного і ніч буде лише нашою.

Д.

Пігулки були маленькі, білі. Без запаху. Я завмерла, тримаючи їх на долоні, дивлячись, як вони блищать у м’якому світлі лампи.

Вільна. Хоч на кілька годин.

Вільна, щоб вдихнути, щоб жити.

 Але і в пастці власних бажань.

***

Вперше за багато місяців я готувала вечерю власноруч. Не довіряла нікому. Кухня наповнилась ароматами спецій, легкими нотками базиліку, томатів і часнику. І тривогою. Такою щільною, що можна було порізатись, як на склі.

Коли Ліам зайшов, він підняв брови.

— Що за диво в нашому домі? Моя дружина на кухні?

— Просто захотіла зробити щось особисто, — відповіла я рівно, посміхаючись. — Сама.

Його погляд ковзнув по мені, повільно, мов ножем. Я знала цей погляд. Ліам завжди хотів контролювати кожен мій крок, але особливо, коли я була м’якою, поступливою. Такою, якою він мене і ліпив.

Чоловік пішов до ванної мити руки, і тоді я дістала пігулки. Руки ледь тремтіли. Вони розчинилися майже миттєво в соусі до його улюблених тальятеле з білими грибами. Не надто багато,  щоб не викликати підозри, але досить, щоб його вимкнуло.

Молилася. Хоч я і в Богів давно не вірила.

***

— Сакуро, — сказав Ліам після кількох ковтків морсу, — ти сьогодні неймовірна. Така ніжна, така жіночна. Може, цей вечір ми закінчимо, як пара, а не як бізнес-партнери?

Його рука лягла мені на стегно. Мене пересмикнуло. Посмішка залишалася на обличчі, але я ледве стримувала огиду.

— Я рада, що ти це помічаєш, — сказала я тихо, ковтаючи роздратування.

Ліам доїв останній шматок, відкинувся на спинку стільця. Повіки обважніли.

— Щось... — його голос став повільним. — У голові ніби... туман.

— Може, тиск? — зімітувала я співчуття.

— Можливо... Я приляжу. Чекати тебе у спальні?

— Авжеж.

Я допомогла Ліаму підвестися. Його тіло вже трохи похитувалося. Вела його коридором до спальні, повільно, обережно. Серце калатало, як під час втечі. У вухах шуміло.

Коли він звалився на ліжко і важко зітхнув, я ще кілька секунд стояла в тиші, пильно дивлячись на нього. Дихання рівне. Повіки закриті. Його тіло було розслаблене.

Я більше не чекала.

Пальці тремтіли, коли я натягувала пальто. Погляд ковзнув на годинник: лишалося кілька хвилин до опівночі.

Відчинила двері й вийшла, притискаючи до грудей свою тривогу й очікування.

Я йшла до чоловіка, який чекав. До того, хто зробив мені найнебезпечнішу з усіх пропозицій.  Бути живою.

***

Я сидів у машині, спокійний зовні, але всередині все горіло. Вогонь нетерпіння, збудження, відчуття небезпеки – усе це змішалося у дикому, солодкому передчутті. Годинник на панелі показував 23:58.

Коли двері її будинку прочинилися й вона вислизнула в ніч, я на мить затамував подих.

Сакура.

Вона швидко сіла в авто, захоплено дивлячись на мене, її груди здіймались у прискореному ритмі. Її погляд гарячий, тривожний, шалений.

Я мовчки потягнувся вперед, і в наступну мить наші губи злились у поцілунку. Голодному. Несамовитому. Її пальці вп’ялися мені у волосся, моя долоня лягла на її стегно. Вона тремтіла. Може, від напруги. А може від того ж самого, що пульсувало в мені.

— Ти підмішала? — прошепотів я, ковзаючи губами до її вуха.

Сакура кивнула, ледь усміхаючись:

— Він спить, мов немовля.

Я засміявся тихо, глухо, завів двигун і натиснув на газ.

Машина мчала порожнім нічним містом. Сакура сиділа поруч. Її сукня огортала тіло, як друга шкіра. Я відчував, як вона поглядає на мене. Тендітні пальці торкнулися моєї руки на важелі коробки передач. Цей дотик був тонкий, наче вогонь пробігся шкірою.

Ми зупинились на набережній. Десь далеко чулося шурхотіння хвиль. Над нами розквітало зоряне небо. Світло ліхтарів ковзало по її обличчю, по шиї, по ключицях. Вона вийшла першою. Я зачинив двері й пішов слідом.

Сакура підійшла до самого краю пірса. Вітер розвивав її рожеве волосся. Вона стояла, мов картина, створена лише для мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍