Марія Семенівна Галина - Автохтони

Ми легко шаленіємо, ледь нам щось не до шмиги, ми швидкі на розправу з невгодними. І не просто вбити, а так, щоб жертва ще помучилася. Варто лише знати, що вбивство нам дозволено, і вбивай, поки не захекаєшся… Як гадаєш, що нам у цьому заважає?

Силія: Боги. Вони сильніші від будь-якого смертного. Їх гнів невідворотний і грізний.

Вершник Луцій Анней Мела: А що коли боги повеліли нам цього знищити, і ось того? Хіба на данайців, що з конячого черева вилізли, вівтарі троянські спаскудили, на сплячих кинулися, мов зграя хижая, боги гнівалися? Коли знаємо, що лишимось непокарані, як утримаєм у собі звіра, що в пітьмі полює?

Азія, нубійська рабиня: Жалощами, мій пане. Старих та дітей вбивати легше від усього, проте такого вбивства соромиться навіть лиходій.

Вершник Луцій Анней Мела: Інакше кажучи, людину утримує від убивства певна особлива властивість, що змушує її відчувати хай і слабку, але луну страждань, які вона спричиняє іншим. І ця властивість розвинена різною мірою у різних людей – в одних більше, в інших менше. Чи означає це, що той, хто цілком позбавлений цієї властивості, отримає явні переваги в змаганнях життьових колісниць? Йому ж бо простіше досягти панівного стану, позаяк він нехтує стражданнями, які заподіює смертним. І от він йде навпростець до своєї мети, і нічиї сльози, нічиї страждання його не зупинять. І що? Доля чатує на нього зі своїм рахунком? Ні, друзі мої, навпаки, він торжествує, він лине й лине кінець кінцем так високо, що людський докір його не страшить, навпаки, його страхаються й обожнюють…

Силія: І гнів богів не страшить теж?

Вершник Луцій Анней Мела: Адже він сам стає богом, серцє моє, оскільки боги байдужні до людських страждань. Я чув багато оповідок про те, що боги карали винних. Однак ми бачимо, скоріш, зворотне – тріумф злодіїв і страждання безвинних. Справедливість – слово, що вигадали слабкі, щоб тішитися надією марною.

Петроній: Боги вищі ушанування й справедливості, та й слово це їм геть невідомо, і ніхто його не вимовляє в космічних сферах, від зовнішньої до внутрішньої. Там узагалі, підозрюю, від слів жодного зиску. Але чуєш, друже мій, чи не в тому звитяжність, щоб залагодити те, що ми звемо справедливістю, хоча б на дуже обмеженому просторі? Можливо, для того боги й сотворили нас?

Вершник Луцій Анней Мела: Нащо тоді вони сотворили тирана?

* * *

– Ось ця ділянка. Тридцяті в основному. Нічого цікавого в архітектурному плані, якщо чесно.

І чому це на цвинтарях завжди так холодно? Немовби мертві, лежачи там, унизу, висмоктують тепло у живих.

Він прибрав почервонілі руки до кишень.

Пахло землею та квітами. Сіре світло пливло по сірих надгробках, по кам’яних хрестах із зеленим мохом, що уївся в грубі пори, по мармурових янголах, які плакали зеленими сльозами.

– Але, звісно, тут не все. В деяких… родові склепи, і їх просто… підселяли на наявну житлову площу, скажімо так. Але це, так, її. Шанувальники звели. Зібрали гроші… І, в цілому, вийшло не так уже й погано.

– Так, – погодився він, – приємний мінімалізм.

Зламана, поникла кована троянда, яка безпорадно розкинулася на мармурі. Барельєфна ліра і zbyt szybko, що стерлося, а колись було позолоченим, поряд із ім’ям та датою: 1901–1939. Авжеж, авжеж. На мармуровій плиті лежали квіти. Свіжі. Білі, туго згорнуті троянди здавалися напівпрозорими, трохи зеленуваті біля основи пелюстки притрушені водяним пилом. Невже Яніна?

– Не до жиру, як то кажуть, але знаєте, обмеження часом призводить до цікавих рішень. Тут здебільшого, як ви звернули увагу, необароко. Дещо надмірно, гм… Усі ці янголи…

– Натуральної величини?

– Що? Ах, ну звісно. Є такий жарт. Мінімалізм, звісно, приємніший. Меморіальна символіка взагалі дуже виразна, погодьтеся.

Він погодився.

– У Валевської справді з Ковачем був роман?

– Так говорили. Вона була досить темпераментна. Чоловік знав, але що він міг вдіяти, бідаха.

Він і не сумнівався, що у Валевської був роман із Ковачем. Це прямо-таки просилося до сюжету…

– Я бачив світлину, – сказав він обережно, – в музеї. Дуже вродливий молодий чоловік. А взагалі про нього щось відомо?

– Так. Хоча і не дуже багато. Виходець із родини галіційських кальвіністів. Можливо, навіть таємні аріани. Вірніше, социніани, це їх тут називали аріанами. Чули про таких? Шкода. Від людини, яка знає слово «гномон», я очікував більшого. Вони, як би це сказати, вірили в людину. Цілковиті єретики. Вірили, що Бог дав людині розум, щоб та пізнала себе та всесвіт. Ви вірите, що, гм… можна розумом осягти себе та всесвіт?

– Я ж не єретик.

– Ну ось. А він вірив. У богорівну людину і животворящий розум. Не дивно, що в нього були такі амбіції.

– А вони були?

– Ще й які. Але в нього було дуже мало часу. Адже він був сухотником, знаєте? Тоді це був вирок.

Мистецтво – це фосфоричне світіння на гниличці, сухотний рум’янець на вилицях помираючого, шалений гарячковий розквіт перед остаточним розпадом.

– А з вигляду й не скажеш. Такий… золотий юнак.

– У сухотників часто квітучий вигляд. До певного моменту. Та й не був він золотим юнаком. Скоріше, селфмейдменом. Усе сам, до всього – власним розумом… Листувався з Шонберґом. Чули про такого?

– Арнольдом Шонберґом? Креатором додекафонії? Як же, нововіденська школа!

Він був радий, що чув хоча б про Шонберґа. Коли вже з аріанами так проколовся.

– А звідки ви знаєте все це? Про Ковача?

– Ну, як же. Була біографія Ковача. Ще в п’ятдесяті. Раритет, звісно, але в мене є.

Ні про яку біографію Ковача він не чув. Він так і сказав.

– Не дивно. Розумієте, в п’ятдесяті його намагалися, як це тепер кажуть, розкрутити. Як же, місцевий уродженець, геній. Хотіли навіть конкурс його імені заснувати. Але потім з’ясувалося, що в біографії був обійдений один пікантний момент.

– Його смерть?

– Його розстріляли, так. Він, бачте, підірвав товарняк.

– Німецький?

– У тому й річ, що ні.

– Шпет нічого такого не казав.

– Шпет, – презирливо сказав його супутник, – дилетант. Самозакоханий нікчема. Загалом, наклад вилучати не стали, але з того часу Ковача вважали за краще не згадувати. У нас з історією взагалі складнощі. Адже ви чули про постріл у театрі? Так от, він уже півстоліття в усіх путівниках.

– Що, невже про енкавеесника Пушного?

– У тому й річ. У перших версіях у Валевську стріляв офіцер вермахту. І не в тридцять дев’ятому, а в сорок першому. Вона, звісно, співпрацювала з партизанами, а для прикриття співала в опері для німецької верхівки. Ну, й