Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ VI

Марина з усіх сил намагалася повернутися до звичного ритму життя – прокидалася на світанку, поралася навколо хижки, спілкувалася з духами. Та все ж щось змінилося в її відчуттях. В її душі з’явилася якась порожнеча, тиха й холодна, наче туман, що повільно осідає у грудях. Ліс, який колись здавався їй живим і співучим, почав звучати інакше – голоси духів стали віддаленими, а шелест листя нагадував про відлуння самотності. Здавалося, ніби щось невидиме тягнуло дівчину назад, до того моменту, коли ще можна було все змінити.

 Зрештою час хоч й повільно, та все ж заліковував рани. Від тієї події минув майже рік і Марина навчилася знову відчувати задоволення від того, чим займалася. Вона зцілювала хворих, допомагала душам, які заблукали, дослухалася до порад лісу. Лише відтепер вона всіляко уникала узлісся, де колись зустріла Олексія, ніби там лишився шматок того, що досі боліло.

Одного разу дівчина поверталася до свого лісового помешкання після довгого дня. Аж тут вона відчула на собі дивний, незрозумілий подих вітру, якого в цей час не мало б бути. Дерева довкола зашепотіли, їхні гілки заворушилися, ніби хотіли сказати Марині щось важливе.

“Не йди далі…” – ледве змогла розібрати вона.

Марина відчула холодний потік повітря, що різко відрізнявся від звичайного вечірнього вітерця. Вперше за довгий час вона відчула тривогу від того, що оточувало її.

Раптом дівчина помітила, як на стежці зʼявилося дивне бліде створіння, обтягнуте туманом. Вона була певна, що не бачила його раніше. Створіння підняло голову і його очі блиснули холодним світлом. Воно заговорило голосом, який здавався далеким і порожнім, як відлуння в печері:

— Ти не належиш цьому світу повністю, провіднице. Твоя душа роздвоєна. Ти втратила одну частину себе.

Марина завмерла. Ці слова влучили їй точно в серце, розворушивши старі рани, які вона намагалася залікувати цілий рік.

— Хто ти? – запитала дівчина.

— Я – відголосок тих, хто прийшов до лісу, але не зміг стати його частиною, – відповіла істота, наближаючись.

Її очі проникали в саму душу дівчини. Здавалося, що вона бачить кожну її думку, кожен сумнів, який вона намагалася придушити весь цей час.

— Я знаю, чого ти насправді бажаєш, – продовжувала вона. – Олексій. Ти ж і досі памʼятаєш його, хіба не так? Ти відмовилася від нього, але чи справді відпустила? Я можу повернути тобі життя з ним. Ти зможеш бути поруч з ним і ліс не матиме над тобою влади. Всього лише один маленький обмін.

— І чого ж ти хочеш натомість? – запитала дівчина, хоча про відповідь вже здогадувалась наперед.

Істота посміхнулася, а її очі почали блищати від задоволення.

— Твою силу. Ту саму, яку ти отримала, ставши провідником лісу. Без неї ти знову станеш звичайною дівчиною і зможеш повернутися до світу людей.

Марина відчувала, як її руки почали тремтіти. Сила, яку вона отримала, стала частиною її самої. Вона вже не могла уявити своє життя по-іншому, але і спогади про Олексія боліли в її серці. Проте щось всередині неї підказувало, що це хибний шлях.

— Ні! – сказала Марина і її голос прозвучав твердо. – Я не можу. Я вже зробила свій вибір. Олексій – частина минулого і хоч би як важко не було, я не можу піти на цю угоду.

Істота зблиснула очима, її посмішка згасла.

— Ти жалкуватимеш про це. Ліс не зглянеться над тим, хто вагається. Запамʼятай це, провіднице.

Істота зникла в тумані так само раптово, як і зʼявилася. Ліс знову став тихим, лише Марина ніяк не могла заспокоїтися. Вона розуміла, що ця зустріч мала значення і вона повинна розповісти про неї духам лісу.

Вже наступного дня відбулася нарада. Лісовики та інші духи зібралися на галявині, де завжди вирішувалися важливі питання.

— Що це була істота? – запитав один з лісовиків.

Марина кілька секунд помовчала, зосереджуючись, перш ніж відповісти.

— Вона запропонувала мені повернутися до людського світу в обмін на мою силу. Але я відмовилася.

Після цих слів ліс наповнився приглушеним шепотом. Духи обговорювали те, що сталося. Їхні голоси звучали глухо, неначе вітер, що тихо хитає гілки, зливаючись у незрозумілу мелодію тривоги. Дівчина відчувала на собі їхні погляди, хоча ніхто з них не вийшов уперед, щоб висловити свою думку. 

Здавалося, що нарада от-от досягне своєї кульмінації, як на середину вийшла Чаклунка. Духи, які ще мить тому перешіптувалися, враз затихли, відчуваючи її авторитет. Чаклунка зупинилася біля Марини й кинула довгий та проникливий погляд на всіх присутніх.

— Досить, – тихо, але впевнено сказала вона. Її голос звучав так, ніби сам ліс промовляла через неї. – Ви знаєте Марину дуже довго. Багато хто з вас бачив її зростання і той шлях, який вона пройшла. Хочу нагадати, що саме вона допомогла подолати Тіньового володаря. Чи ви вже забули, як ми були на межі знищення? Але вона тоді не відступила. Навіть коли її сили були на межі й здавалося, що темрява поглине нас всіх, вона вистояла.

Духи затихли, осмислюючи ці слова, а Чаклунка продовжувала:

— То ж чому зараз ви почали сумніватися в ній? Через зустріч з однією тінню? Марина пройшла через випробування, яких мало хто зміг би витримати. Вона заслуговує на нашу довіру. Часом навіть ті, хто близький до лісу, мають свої внутрішні битви, і це не робить їх слабшими. 

Марина слухала її слова і відчувала, як тепло огортає її душу. Чаклунка стала для неї тією підтримкою і захистом, якого їй інколи бракувало.

— Довіртеся їй, як тоді, коли вона стала провідником, – завершила Чаклунка. – Ліс прийняв її, й вам варто зробити те саме.

Шепіт між духами поступово почав стихати. Атмосфера наради змінилася. Відчувалося, що довіра, хоч і хитка, але знову відновлюється.

Першим заговорив лісовик, чиє тіло було повністю вкрите мохом.

— Мудрі слова, Чаклунко. Так, ми знаємо цю дівчину не один день, але і зло не варто недооцінювати. Воно підступне і хитре. Думаю, що Марина потребує додаткового захисту.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍