Тесс Геррітсен - Хірург

завагалась, її палець застиг над клавішою мишки. Вона не знала відправника і зазвичай не завантажувала файлів, надісланих незнайомцями. Але це повідомлення, без сумніву, стосувалося її роботи і було адресовано їй.

Кетрін натиснула «завантажити».

На екрані з’явилася кольорова фотографія.

Затамувавши подих, вона, ніби ошпарена, відсахнулась від комп’ютера, перекинувши стілець. Позадкувала, прикриваючи рота рукою.

А тоді кинулася до телефону.

Томас Мур стояв на порозі її квартири, не зводячи погляду з її обличчя.

– Фото досі на екрані?

– Я не торкалася його.

Вона відійшла, і Мур зайшов до кімнати, діловитий, як завжди, зразковий полісмен. Він одразу зосередився на чоловікові, який стояв біля комп’ютера.

– Це доктор Пітер Фалько, – відрекомендувала Кетрін. – Мій колега з лікарні.

– Докторе Фалько, – сказав Мур, і обоє потисли руки.

– Ми з Кетрін планували сьогодні піти кудись повечеряти, – пояснив Пітер. – Я трохи затримався в лікарні. Приїхав сюди щойно перед вами і… – Він затнувся і глянув на Кетрін. – Я так розумію, вечеря скасовується?

Вона ледь кивнула.

Мур сів за комп’ютер. Активувався режим збереження енергії, й екраном попливли барвисті тропічні рибки. Він клацнув мишкою.

З’явилася завантажена фотографія.

Тієї самої мить Кетрін відвернулася і пішла до вікна. Вона стояла там, обхопивши себе руками, й намагалася вигнати з-перед очей ту страшну фотографію, яку щойно побачила на екрані. Вона чула, як позаду Мур щось набирає на клавіатурі. Чула, що він кудись зателефонував і сказав: «Я щойно надіслав файл. Отримали?» Темрява за вікном незвично стихла. «Хіба вже так пізно?» – здивувалася вона. Роздивляючись безлюдну вулицю, вона не могла повірити, що якусь годину тому була готова вийти в цю темряву і знову поринути в цей світ.

А тепер вона хотіла замкнути двері на всі замки і сховатися.

– Хто, в біса, надсилатиме таке? Хіба якийсь псих, – сказав Пітер.

– Я не хочу про це говорити, – відповіла Кетрін.

– Ти раніше отримувала щось схоже?

– Ні.

– Тоді чому тут поліція?

– Пітере, будь ласка, припини. Я не хочу про це говорити!

Пауза.

– Ти маєш на увазі, що не хочеш говорити про це зі мною.

– Не зараз. Не сьогодні.

– Але будеш говорити про це з поліцією?

– Докторе Фалько, – втрутився Мур, – я гадаю, буде краще, якщо ви підете.

– Кетрін? Чого хочеш ти?

Вона почула образу в його голосі, але не обернулась, щоб глянути на нього.

– Я хочу, щоб ти пішов. Будь ласка.

Він нічого не відповів. Грюкнули двері, і вона зрозуміла, що Пітер пішов.

Запала тривала тиша.

– Ви не розповіли йому про Саванну? – запитав Мур.

– Ні. Я ніяк не могла зважитись на це. – «Зґвалтування – це дуже особисте, про таке соромно говорити. Навіть із тими, кому ви небайдужі». – Хто та жінка на фотографії?

– Я думав, що ви мені скажете.

Кетрін похитала головою.

– Відправника я теж не знаю.

Рипнув стілець, і Мур підвівся. Вона відчула його руку на своєму плечі, його тепло проникало крізь зелений шовк. Вона не перевдягалась і досі була в сукні, причепурена для вечері. Тепер сама ідея кудись іти і розважатися здавалась їй жалюгідною. Та що вона собі думала? Що зможе знову стати такою, як раніше? Що зможе загоїти свою рану?

– Кетрін, – сказав він. – Ви мусите розповісти мені про це фото.

Його пальці міцніше стисли її плече, і вона раптом усвідомила, що він звернувся до неї на ім’я. Він стояв доволі близько, і вона відчувала його теплий подих на своєму волоссі, але, на диво, не почувала загрози. Дотик іншого чоловіка вона сприйняла б за домагання, але така турбота Мура заспокоювала її.

Вона кивнула.

– Я спробую.

Він присунув ще одін стілець, і вони разом сіли перед комп’ютером. Вона примусила себе подивитися на фото.

Жінка мала кучеряве волосся, воно спіральками розметалося на подушці. Її губи було заклеєно шматком сріблястого скотчу, але очі були широко розплющені, з усвідомленим поглядом і червоними від спалаху камери зіницями. На фотографії була тільки верхня частина її тіла, без одягу. Вона лежала, прив’язана до ліжка.

– Ви впізнаєте її? – запитав Мур.

– Ні.

– Чи є на цьому фото щось таке, що ви могли бачити раніше? Можливо, кімната чи меблі?

– Ні. Але…

– Що?

– Він теж робив таке зі мною, – прошепотіла Кетрін. – Ендрю Капра фотографував мене. Прив’язану до ліжка… – Вона ковтнула, відчуваючи, як червоніє від сорому, ніби то її тіло було на тій фотографії, перед очима Мура. Вона піймала себе на тому, що схрестила руки на грудях, ніби хотіла захистити їх від чужих поглядів.

– Цей файл було надіслано за чверть до восьмої. Відправник SavvyDoc – ви знаєте його?

– Ні. – Вона знову глянула на жінку, що дивилася на них своїми червоними зіницями. – Вона при тямі. Вона знає, що він збирається зробити. Він чекає цього. Він хоче, щоб вона була при тямі, щоб вона відчувала біль. Вона мусить бути при тямі, інакше у нього не буде задоволення… – Хоча вона говорила про Ендрю Капру, Кетрін чомусь вживала теперішній час, ніби він досі був живий.

– Звідки він знає адресу вашої електронної пошти?

– Я навіть не знаю, хто цей він.

– Він надіслав це вам, Кетрін. Він знає, що з вами сталося в Саванні. Можливо, є хтось, кого ви підозрюєте?

«Тільки один, – подумала вона. – Але він мертвий. Ендрю Капра мертвий».

Озвався телефон Мура. Кетрін мало не підскочила.

– Господи, – сказала вона, а її серце несамовито калатало.

Він відкинув кришку телефону.

– Так, я зараз з нею… – Якийсь час він слухав, а тоді зненацька зиркнув на неї. Його погляд неабияк стривожив її.

– Що сталося? – запитала Кетрін.

– Це детектив Ріццолі. Вона каже, що вдалося визначити, звідки надіслали листа.

– Хто надіслав його?

– Ви.

Він міг би просто дати їй ляпаса – ефект був би той самий. Вона лише хитала головою, занадто приголомшена, щоб здобутися на відповідь.

– Ім’я «SavvyDoc» створили цього вечора, використавши ваш обліковий запис в AmericaOnline, – пояснив Мур.

– Але в мене є два окремих облікових записи. Один – для особистого користування…

– А інший?

– Робочий, ним я користуюся… – Вона замовкла. – У кабінеті. Він скористався комп’ютером з мого кабінету.

Мур приставив слухавку до вуха.

– Ви почули, Ріццолі? – Пауза, а тоді він додав: – Зустрінемось там.

Детектив Ріццолі чекала на них перед входом до кабінету Кетрін. У коридорі уже зібралася групка людей – охоронець, двоє полісменів і кілька чоловіків у цивільному. «Детективи», – припустила Кетрін.

– Ми обшукали кабінет, – повідомила Ріццолі. – Він давно втік.

– Але він точно був там? – перепитав Мур.

– Обидва комп’ютери ввімкнено. Ім’я SavvyDoc досі