Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

ХХІІІ.

Море було тривожно спокійним.

Ніхто з них не міг сказати, скільки часу минуло відтоді, як вони знайшли Ключ — стародавній артефакт, витесаний із матеріалу, що не належав жодному світові. Осіріс тримав його в руках з обережністю і шаною, немов це був не просто ключ, а сама пам’ять про світло, що ще не народилося.

— Ми майже біля цілі, — сказав Грейсон. — Ще трохи — і все закінчиться.

Та Осіріс мовчав. Він стояв на носі корабля, вглядаючись у горизонт, де між хвиль збирався туман. Світ навколо наче стишився, напружено чекаючи.

І раптом — з небо потемніло.

На морі піднялися великі хвилі, а з темряви постала орда Сета. Кораблі з чорного дерева, обтягнуті шкірою й закуті в кістки. Вітрила — з темної тканини. На носі головного судна стояв Сет — не просто ворог, а сама зневага до життя. Його очі палали ненавистю, а з рота вився дим, як з жерла вулкана.

— Віддай ключ, Осірісе! — гримів його голос, перекриваючи бурю. — Ти не зможеш його захистити!

Осіріс відповів не словом, а дією.

Він розвернувся до друзів.
— Його не можна дати йому. Навіть якщо це означає… бути знову в темряві.

— Що ти робиш? — вигукнула Лейла, та було вже пізно.

Світ навколо згорнувся. Яскравий спалах — і Осіріс зник. І разом із ним — Ключ.

Сет закричав. То був не крик болю чи поразки. То був крик істоти, позбавленої контролю. Його корабель здригнувся, темрява навколо стиснулася, і море здалося живим — підвладним лише його ненависті.

— Ви! — вигукнув Сет, вказуючи на Грейсона, Лейлу й Сенна. — Безсилі тіні, що думають себе гідними! Якщо я не матиму ключа — хай же море поглине вас назавжди!

І море почуло його.

Небо вкрилось хмарами, хвилі здійнялись вище мачт, блискавки розірвали обрій. Човен захитався, потрапивши в центр бурі, якої не знало навіть найстарше з вод.

Грейсон намагався втримати кермо — але воно вислизнуло з рук. Лейла закликала силу амулета, та його світло гасло. Сенн кричав щось у вітрі, та слова зникали, ще не народившись.

Судно тріщало. Вода вривалась на борт. Темні щупальця, сплетені з тіні, простягались із морських глибин, намагаючись схопити героїв. Одна з хвиль змила Лейлу, та Грейсон устиг схопити її руку. Сенн ударився об щоглу, кров струменіла з рани.

Вони тонули.

Сет сміявся, здіймаючись вище, тримаючись у повітрі на чорних крилах шторму.

— Ви підете слідом за ним! І жоден бог не врятує вас!

І саме тоді — море озвалось.

Та в цей момент вода навколо завирувала. Хвилі спинилися, і з-поміж них виринув силует. Вода розступилася, виблискуючи, і з глибини піднявся бог із тілом могутнього воїна і головою крокодила, що сяяла зеленувато-золотим сяйвом. Його очі палали волею Нілу, його тіло струменіло силою кожної ріки й океану, що коли-небудь торкалися світу.

— Це мої води, — пророкотів він, і голос його перекрив бурю. — І ти, Сете, не маєш тут влади.

Сет завив — не від страху, а від приниження. Та Себек уже підніс свою тризубу зброю, і море послухалося.

Хвиля, мов живий мур, піднялася між кораблем Сета і уламками човна. Із глибин здійнялись водяні крокодили, створені з чистої сили Себека, які ринулись на ворожі кораблі й розірвали їхні борти.

— Я не дозволю тобі забрати цих смертних, — гримів бог. — Їх шлях освячений Осірісом. А Ключ — не для твоїх рук.

Сет закричав, щезаючи в морок, а Себек повернувся до героїв.

Його голос був тепліший, але як і раніше — величний:

— Ви ще не готові. Але ваш шлях триває.

Герої лежали на березі, мокрі, знеможені, але живі. Грейсон першим підвівся. Пісок чіплявся до його шкіри, очі ще пам’ятали останній спалах Ключа.

— Осіріс зник... але врятував нас, — прошепотів він.

Сенн сів, тримаючись за голову.

— І Ключ... його більше немає.

— Він забрав його із собою, — відповіла Лейла, — щоб Сет не отримав владу.

Вони довго мовчали.

— То що тепер? — запитав Сенн.

Грейсон стиснув кулак.

— Якщо Ключ зник, ми повинні знайти інший спосіб зупинити Сета. Його армія не зникла. І тепер, коли він знає, що Ключ існує, він шукатиме нову зброю.

— Але ми не самі, — додала Лейла. — Себек урятував нас. А це означає — деякі боги ще з нами.

— І ми мусимо знайти Осіріса, — сказав Сенн. — Десь... він живий.

Грейсон глянув на обрій. На заході виднівся силует будівлі — древній храм, вирізьблений у скелі.

— Почнемо з нього, — сказав він.

— Острів Тиші… — промовила Лейла, стиха. — Але можливо, саме тут ми навчимось чути те, що не звучить словами.

І вони рушили — по березі, крізь туман, вглиб острова.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍