Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

ХХІІ.

Човен ковзав по воді без вітрил, без весел, але не зупинявся. Немов саме море впізнавало його форму, слухалося його давньої пам’яті. Мовчання було абсолютним — навіть хвилі не видавали звуків, ніби цей шлях пролягав поза світом. Час втратив форму, і навіть подихи героїв здавались занадто гучними.

Осіріс сидів попереду, руки спочивали на колінах, очі — заплющені. Його присутність здавалася чимось більшим — тінь давнього спокою, що тримав світ на краю хаосу.

— Знання стирається… — подумки промовив він. Але не зронив і звуку.

Грейсон сидів на носі, дивлячись вперед. Наче передчував зустріч з чимось більшим за себе. Лейла сиділа біля борту, руки складені на грудях. Вона подумки повторювала імена загиблих, аби не допустити тиші в себе. Але тиша заповзала всередину, мов холод у кістки.

І тоді… берег з’явився.

Спершу — як тінь у тумані. Потім — як чорна смуга серед моря. Височезні скелі піднімалися з води, обвиті білим лишайником, що світився, немов попіл від зірок. Жодної живої істоти. Жодного птаха. Навіть вітер зник.

Човен пристав до причалу — схожого на велетенські пальці, вирізьблені з білого каменю. Осіріс відкрив очі.

— Ми прибули. Тепер — жодного страху.

Коли вони ступили на землю, ноги ледь не зрадили їх. Повітря на острові було важким. Воно давило думки, змушувало забути, навіщо вони тут. Дерева — скручені, порожні, ніби колись були повними голосів, але тепер випалені зсередини. Камені — вкриті різьбленням, однак те змінювалося, коли на нього дивилися — то очі, то роти, то руки.

— Тиша тут не просто відсутність звуку, — подумав Грейсон. — Це сила. Вона з’їдає слова зсередини.

Вони рушили вглиб острова.

Стежка вела їх угору, до древнього амфітеатру, вибитого в кам’яній горі. Понад ними — не небо, а бездонна тінь, що не змінювалась, ніби ніч застигла назавжди. Посеред амфітеатру — вівтар, схожий на розколоте серце світу.

— Там… — подумки мовив Осіріс. — Там схований Ключ.

Сенн витягнув карту. Текст тепер горів сріблом — останній рядок світився, як знак:

"Той, хто говорить у тиші — зламає стіну".

Грейсон повільно підійшов до вівтаря. Камінь перед ним почав світитись. Він відчув, як тиша починає гудіти — не в повітрі, а в його кістках. Кожен спогад, кожне слово, яке він колись сказав — розпадався, стирався.

І тоді — голос.

Нічий, але знайомий.

— Відійди. Він не для тебе.

Срібна тінь вирвалась з вівтаря, утворивши постать у каптурі. Замість обличчя — ніщо. Навколо неї почали скупчуватись уламки пам’яті: обличчя, сцени, голоси — ніби самі спогади світу стали її плоттю.

— Це Страж Тиші, — промовив Осіріс подумки. — Він — останній, хто пам’ятає голос богів.

Страж мовчки наблизився до Грейсона. Простягнув руку. На долоні — пульсуюче світло. Не річ. Не символ. Але сама сутність Ключа.

Грейсон торкнувся світла — і весь світ зник.

Він побачив Сета.

Той стояв на узбережжі — його флот з мертвих і тіней уже плив до Острова. В його очах палала ненависть не до світу — а до самого мовчання. Він хотів зламати навіть смерть, навіть долю.

— Заберіть Ключ, — пролунав голос Осіріса, що звучав із глибини світла. — І приготуйтеся.

* * *

Човен рушив назад, а острів почав тьмяніти. У Грейсона в руці — ключ, вигляді прозорої сфери, що пульсувала.

— Він нас знайде, — прошепотіла Лейла, порушивши мовчання.

Осіріс подивився на неї.
— Так. Але тепер ми не тільки шукачі. Ми — хранителі.

Сет вже майже був поряд. Гієна посміхалась. І зуби її блищали, як клинки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍