Стефані Гарбер - Каравал

напруження та міць кожного м’яза, що аж ніяк не співпадало з легковажним тоном моряка:

— То мене хтось представить?

— Джуліане, це Данте, — мовила Скарлет.

Данте простягнув руку. Саме ту, з трояндою на тильному боці.

— Данте люб’язно мені дозволив залишитись у його номері, — пояснила Скарлет. — Оскільки з моїм номером явно щось наплутали.

— У такому разі, приємно познайомитись, — Джуліан потис руку Данте. — Радий, що ви допомогли моїй нареченій. Коли я про все довідався, то мало не помер на місці. Я волів би, щоб вона прийшла до мене, — Джуліан обернувся до Скарлет — і на його обличчі вона прочитала облудне обурення й люб’язність.

Ні, вона таки помилялася, коли вважала, що він турбується через неї, насправді його все це забавляло. Він грав роль турботливого нареченого тільки щоб відшити Данте, насправді ж йому байдуже до неї.

Скарлет знову поглянула на Данте, сподіваючись знайти спосіб усе йому пояснити, але той більше не дивився на неї. Вродливе обличчя змінило вираз. Тепер воно виражало не стурбованість, а байдужість. Так, наче вона перестала для нього існувати.

— Ходи-но сюди, серденько, — прошепотів Джуліан, — відійдемо, щоб він мав змогу все тут оглянути.

— Усе гаразд, — відказав Данте. — Думаю, я побачив усе, що мені потрібно. — І він мовчки вийшов у коридор.

Коли Данте пішов, Скарлет визвірилась на Джуліана:

— Я не твоя власність і мені не подобається така поведінка.

— Але тобі сподобалось, як він дивився на тебе, чи не так? — Джуліан оглянув Скарлет зверху вниз, кліпаючи густими темними віями, й криво посміхнувся. — Як ти гадаєш, чи практикує він той погляд перед люстром?

— Припини. Він не дивився так на мене. Просто Данте дуже приємна людина. І на відміну від декого, щоб допомогти мені, готовий був пожертвувати кімнатою.

— А мені здалося, що він скидався на людину, котра прийшла отримати платню за цю пожертву.

— Тьху ти! Та не суди ж про всіх по собі! — Скарлет вискочила з дверей і закрокувала коридором, схопивши наступну підказку — Теллину листівку.

— Я лише тобі кажу, що цей молодик — справжній пройдисвіт, — мовив Джуліан. — Тримайся від нього подалі.

Скарлет зупинилась біля самісіньких сходів, розправила плечі й повернулась до Джуліана, чітко пригадавши голодний вираз на його обличчі, коли спіймала їх на гарячому з Теллою у винному льосі:

— Ніби ти хоч на крихту кращий!

— Я не кажу, що я хороша людина, — відказав Джуліан. — Але мені від тебе не потрібно те, що прагне отримати той молодик. Якби я був таким самим, то наказав би тобі триматись якнайдалі від мене також. Він виграв Каравал, коли я грав останнього разу. Пам’ятаєш, що я казав про ціну гри? Навіть до виграшу приліплена ціна. Його тріумф дорого йому обійшовся. Б’юсь об заклад, він зробить що завгодно, аби виграти бажання й повернути втрачене. Якщо, на твою думку, в мене хибні моральні принципи, то в нього їх взагалі немає.

— Ой, та це ж щасливі голуб’ятка! — мила темношкіра дівчина радісно сплеснула у долоні, коли Скарлет і Джуліан сідали в її човен.

Скарлет зовсім не мала бажання грати роль блаженної Джуліанової нареченої, але вона таки змусила себе пом’якшити тон:

— А це не ви вчора катались на уніциклі?

— Ой, у мене тут купа справ, — гонорово зауважила дівчина.

Скарлет згадала Джуліанове попередження. Та коли дівчина почала веслувати, важко було уявити, що вона могла відчувати щось інше, ніж щиру радість. Набагато привітніша за дівчину у човні минулої ночі.

Можливо, Джуліанові просто не подобались особистості, які виглядали привітно.

Проте зараз він був досить люб’язним з юною особою, показавши їй листівку, куди вони мали поплисти, а потім поцікавився, як її звати.

— Джован, але зазвичай звуть Джо, — відказала вона. Поки дівчина веслувала, Джуліан засипав її питаннями та сміявся з її жартів. Скарлет вразила ввічливість моряка — міг же, коли хотів. Але чомусь їй здавалося, робить це він для того, щоб вивідати більше інформації. Джован розповідала їм про визначні місця. Канали звивались по колу, нагадуючи чищену яблучну шкірку, що кружляла довкола осяяних ліхтариками вуличок. На вуличках вишикувалися шинки, котрі куріли коричневим димом, пекарні у формі кексів та крамнички, ніби перемотані різнобарвними стрічками подарунки: блакитні, помаранчеві, шафранові, рожеві.

Тоді як канали вкривала опівнічна темрява, скляні ліхтарики окреслювали силуети кожної будівлі, підкреслюючи яскраві кольори. Люд метушився туди-сюди. Усе тут нагадувало Скарлет жвавий танець під різноманітні мелодії, що линули звідусіль. Арфи, волинки, скрипки, флейти та віолончелі. Кожен канал виспівував по-своєму.

— Тут стільки всього можна побачити, — зауважила Джован. — Якщо не будете скупими й не втратите пильність — знайдете на острові те, чого не побачите більш ніде. Дехто приїздить сюди лише для того, щоб пробитись по крамницях і навіть не переймається грою.

Джован тим часом продовжувала щебетати, але Скарлет не чула її слів, угледівши якусь метушню на розі вулиці. Якусь жінку силоміць витурили з крамниці. До Скарлет долинули крики, а потім купка людей заходилася гамселити бідолашну жінку й волокти по землі.

— Що там відбувається? — запитала Скарлет. Але не встигли Джован і Джуліан поглянути, як хтось загасив ближні ліхтарі, ховаючи подію за завісою ночі.

— Що ти бачила? — запитав Джуліан.

— Там була жінка у сірій сукні, її випхали з крамниці.

— А, то, мабуть, вулична вистава, — жваво відповіла Джован. — Часом артисти таке влаштовують, аби пожвавити виставу для глядачів. Імовірно, розігрували сценку, ніби вона щось поцупила чи збожеволіла. Впевнена, ви ще й не таке тут побачите.

Скарлет прошепотіла Джуліанові, що все виглядало надто вже реалістично. Та чи не про це попереджали, коли вона вперше переступила поріг гри?

Джован перестала веслувати і знову заплескала у долоні:

— Ось ми й на місці! Палац із листівки, відомий як Проклятий Замок.

На мить Скарлет забула про жінку. Смужки блискучого піску простягались до палацу, який нагадував велетенську клітку для птаха, оздоблену вигнутими місточками, арками у формі підків та круглими банями, припорошеними золотими цяточками сонячних променів. Листівка і крихти краси не передавала. Виявляється, замок осявали не ліхтарі, то він сам виблискував. Будівля випромінювала таке потужне світло, що довкола все набувало неймовірно яскравих барв. Здавалося, це куточок землі, який увібрав усі сонячні потоки.

— Що ми