Верона Дарк - Проти моєї волі , Верона Дарк

Той день був тихим, як і всі попередні. Лоліта сиділа біля вікна у вітальні, загорнута в легкий плед. У руках вона тримала чашку холодного чаю, забувши про неї ще пів години тому. Очі дивились кудись у порожнечу, а думки тонули у тиші, яку так довго ховала за усмішкою.

Дзвінок у двері змусив її здригнутись. Вона встала, відчуваючи, як серце б’ється швидше — раптом Адам? Але, відчинивши, побачила на порозі Марію — рідну, таку знайому, теплу.

— Лоліта... — прошепотіла сестра, і вже в наступну мить обіймала її міцно, щиро.

Вони сіли на кухні, пили чай, говорили спочатку про дрібниці. Але Марія відчувала — щось не так. І нарешті, коли Лоліта не витримала, її губи тремтіли, очі повнилися слізьми, вона зізналася:

— Я зробила помилку, Машо... Вийшла заміж за людину, якій байдуже до мене. Я думала... думала, що з часом він мене полюбить... Я намагаюся бути хорошою дружиною, стараюся для нього, а він — він просто мене не бачить.

Марія мовчала. Лише тримала сестру за руку і не відводила очей.

— І знаєш, що найгірше? — прошепотіла Лоліта. — Я кохаю його. Кожного дня більше. Попри все. Попри байдужість, холод, мовчання. Я його кохаю так, як ніколи нікого не кохала. І це... болить.

Марія обійняла її знову. Сльози Лоліти торкались її плеча, а серце стискалося від безсилля.

— Ти не одна, Лоло, — шепотіла вона. — Я з тобою. Завжди. І якщо ти любиш — значить, ти сильна. Але по-справжньому сильна жінка вміє і захистити себе. Ти не маєш терпіти біль усе життя. Ти варта любові. Справжньої.

І в ту мить Лоліта вперше за довгий час відчула, що її хтось справді розуміє. Що вона не зовсім одна в цьому великому, холодному будинку, де серце билося мовчки, але щиро.