Олексiй Чупа - Казки мого бомбосховища

благодаті. Ліма на мить уявив, як його друзі купаються в грошах, і вперше за все життя ця думка не здалася йому неправдоподібною чи нереальною.

– А скільки ж там? – поцікавився він.

Ромка, який до цієї миті зосереджено мовчав і олівцем писав у нотатнику довгі стовпці, тепер відкашлявся, пошурхотів сторінками, впиваючись поглядом у цифри, ніби перевіряючи, чи не наплутав він чогось, бува, чи не забув, і урочистим голосом повідомив:

– Один мільйон вісімсот вісімнадцять тисяч п’ятсот гривень! В основному сотками та двохсотками.

– Нічого собі! Майже два мільйони? – Фірман від збудження аж підстрибував на місці.

– Дивно тільки, що так патріотичненько, гривнями, – пожартував Ромка. – Я, звісно, не чекав, що комуністи тримають заощадження у капіталістичних буржуйських баксах, але був переконаний, що зарплатню вони отримують рублями.

– Немаленька сума, – зауважив Ліма. – Що думаєте робити з нею?

– Ну, оскільки це гроші комуністів, значить, видурені у пенсіонерок та російських спонсорів, – Фірман, як і завжди, почав одразу із суті.

– Ну, припустимо. Собі залишимо? – Джек із сумнівом покосився на спаковані банкноти.

– Пенсіонеркам віддавати сенсу нема, я так думаю. Вони ж знову понесуть ці гроші комуністам.

– А в російських спонсорів і без цих двох мільйонів вистачає бабла, – додав Ліма.

Хлопці задумалися. Кожен перебирав у голові можливі варіанти, якийсь кожному з них іноді здавався навіть нічогеньким, але він тут же його відкидав і думав далі.

Ось так і визначається, з ким ти спілкуєшся. Попроси своїх найближчих знайомих розповісти, на що вони витратять два мільйони. Людині, яка не звикла ворочати подібними сумами, а готівки більше десяти тисяч, взятих у кредит на рік, ніколи не тримала, від усвідомлення кількості доступних грошей спершу перекриває кисень. Внаслідок цього мозок перестає працювати у нормальному режимі, підкидаючи ідеї одну тупорилішу за іншу, а в очах темнішає. Саме в такі хвилини фінансового шоку спливають на поверхню загнані у темні підвали підсвідомості дитячі мрії. У голові крутиться бажання купити собі парк атракціонів. А якщо грошей не вистачить – то хоча би чортове колесо. Або придбати вантажівку морозива. Або купити собі зброю, як у черепашок ніндзя. Або, нарешті, завести вдома отого дорогезного пса, якого ваша родина аж ніяк не могла собі дозволити у дев’яності. Але дитячі мрії, швидко піднявшись на поверхню, так само швидко лускають, як бульбашки. На їх здійснення потрібно або набагато більше грошей, ніж у тебе є, або те, про що мріялося далекі двадцять-тридцять років тому, зараз видається непотрібним і неактуальним.

Слідом за дитячими мріями приходять дорослі потреби і бажання: хороший ремонт, пристойне авто, будиночок поблизу моря, заощадження на навчання дітей. Ті, хто слабко уявляє, в якій він живе країні, безтурботно вкладають усі наявні гроші в бізнес, у більшості випадків надовго забуваючи потім, що таке сон, апетит, настрій, ерекція та вільний час. Особливо хитродупі ділять гроші на кілька частин і несуть їх до кількох пристойних банків, живучи потім на відсотки і нічим узагалі не парячись. Найбільш замахані соціумом екземпляри, отримавши з неба таку кількість чистогану, кидають усе та валять на якісь острови у Тихому чи Атлантичному океані, живучи серед туземців, чиєї мови вони не розуміють і ніколи не схочуть розуміти. На якісь такі, де існує мінімальний комфорт та необхідна для того, щоб місцеві тебе не засмажили і не з’їли, частка освічених людей.

Та найбільш непередбачувані ті люди, які ніколи не мали грошей і без них почувалися пречудово. Від цих можна чекати будь-яких коників. Якби існував прилад, що фіксує думки, то в кухні Фірмана за півгодини мовчанки після ключового питання «Що робити з грошима?» він записав би з півтисячі різних варіантів. До честі чотирьох приятелів треба відзначити, що про особисту користь вони майже не думали. Часом у когось із них проносилося в голові, що непогано би собі купити те-то й те-то або просто забрати свою долю, а інші хай роблять що хочуть. Але ці думки не трималися на виду і трьох секунд, майже одразу витісняючись роздумами, чи не варто профінансувати створення притулку для бездомних тварин, запустити нормальну радіостанцію з чесними новинами та якісною музикою, чи, врешті-решт, допомогти школі за рогом відкрити повноцінний комп’ютерний клас.

Нарешті очі Фірмана заблищали так, що вся компанія запитально подивилася на нього.

– Чуваки! – мало не кричав він. – Чуваки, я знаю, на що треба витратити гроші!

– На що? – насторожено запитав Ліма.

Якась божевільна нотка в інтонаціях Фірмана змусила його насторожитися. Фірман зазвичай подавав ідеї, які можна було адекватно сприймати, а тим більше втілювати в життя, лише вийшовши з ним на одну хвилю – відкинувши умовності і перейнявшись його здоровим, життєрадісним роздовбайством.

– Пам’ятник! – випалив Фірман.

– Да-да, Фірман, сьогодні вночі ти нарешті зніс пам’ятник Леніну, – Ліма говорив до нього м’яко, але переконливо, як до хворої дитини, – який тобі муляв багато років. Молодець. З грошима що робити?

– Я ж і кажу, пам’ятник! Ми поставимо пам’ятник! – пояснив Фірман.

– Пам’ятник? Кому пам’ятник, Фірмане? Як ми його поставимо?

– Ну, не самі поставимо, звісно. Ми організуємо типу збір коштів, проб’ємо місце через мерію, все по закону. І ці два мільйони вкинемо до загального, так би мовити, кошика.

– Ладно, припустимо, – погодився Джек. – Але кому ти тут пам’ятник зібрався ставити? Кому можна на Донбасі пам’ятник поставити, окрім Леніна та шахтарів із металургами? І мафії? Мені взагалі ніхто не приходить до голови.

– Ну, чекай, – вступив Ромка, – мені ця ідея подобається. Благоустрій міста, історична пам’ять, всі діла. Це прикольно. Тим більше, наше місто на розмаїття монументів не страждає, правда? Ну, які в нас пам’ятники є? – він почав загинати пальці, рахуючи. – Шахтарям, напроти Нахалівки – раз, першовідкривачеві покладів вугілля на Донбасі – два, Вічний вогонь у центрі – три, оце чорнобильцям років зо п’ять тому відкрили, теж там, – чотири, афганцям за універмагом – п’ять, Сергеєву, міноборони Російської Федерації, біля двадцять другої школи – шість. Ну, і Леніних різного розміру та ступеню занедбаності стоїть по місту п’ять штук.

– Чотири, – виправив Фірман.

– Окей, чотири. Тепер чотири. Десяток пам’ятників на півмільйонне місто, причому п’ять… хм, чотири, – поправив сам себе, – одній і тій же людині. Ні, мені ідея з пам’ятником подобається однозначно.

Ліма подивився на Джека, але він також, здається, почав симпатизувати цій ідеї.

– Ти, Ліма, сам розумієш, – продовжував Ромка, для впевненості креслячи пальцем якісь ієрогліфи на поверхні стола. – Пам’ятник – це ж як прапор. Він символізує владу і присутність. Це такий собі соціальний, національний, ментальний маркер. У сьомому за кількістю населення місті України нема