Джордж Мартін - Танок драконів

— Джоджене, тобі таке снилося? — запитала Міра у свого брата.— Хто він? Що він? Що нам тепер робити?

— Ми підемо з розвідником,— сказав Джоджен.— Ми зайшли задалеко, щоб відступитися, Міро. Живими нам на Стіну вже не повернутися. Або ми підемо з Брановим чудовиськом, або загинемо.

Тиріон

З Пентоса виїхали через Східну браму, хоча сходу сонця Тиріон Ланістер так і не побачив.

— Так наче ви й не приїздили в Пентос, мій маленький друже,— промовив магістр Іліріо, засуваючи фіолетові оксамитові фіранки на паланкіні.— Ніхто не має бачити, що ви їдете з міста, так само як ніхто не бачив, що ви в нього приїздили.

— Ніхто, крім матросів, які запхали мене в діжку, і юнги, який прибирав з мною, і дівчини, яку ви підіслали до мене в ліжко, і тої підступної веснянкуватої пралі. А, і ще ваших вартових. Вони точно знають, що ви в паланкіні не сам,— хіба що ви вкоротили їм мізки разом з яйцями.

Паланкін на важких шкіряних ременях несло четверо велетенських возовиків. Поряд з кіньми йшло четверо євнухів, по двоє з кожного боку, а решта євнухів трималася позаду, охороняючи поклажу.

— Незаплямовані не пліткують,— запевнив Тиріона Іліріо.— А галера, яка вас привезла, вже на шляху в Ашай. Повернеться роки за два, і то якщо море не розіграється. Що ж до моєї челяді, то вони всі мене дуже люблять. І не зрадять.

«Потішся з цієї думки, мій товстенький друже. Одного дня ми ці слова вирізьбимо на твоїй крипті».

— Нам би слід було зараз плисти на борту цієї галери. Найкоротший шлях у Волантис — морем.

— Море небезпечне,— озвався Іліріо.— Осінь — пора штормів, та й на Східцях засіли пірати і нападають на чесних людей. Не можна моєму маленькому другові потрапляти в такі руки.

— На Ройні теж чимало піратів.

— Річкових піратів,— позіхнув сироторгівець, зворотом долоні затуливши рота.— Капітанів-тарганів, які на крихти кидаються.

— А ще я чув плітки про закам’янілих.

— А ці вже реальні, бідолахи. Але навіщо нам розмовляти про таке? Надто день сьогодні чарівний для таких розмов. Скоро ми вже побачимо Ройн, і там ви позбудетеся Іліріо з його великим черевом. А доти ліпше нам пити і дрімати. У нас із собою солодке вино й чудові гострі закуски. То навіщо застановлятися на слабостях і смерті?

«І справді — навіщо?» Тиріонові знову причувся дзвін арбалета, й він замислився. Паланкін погойдувався з боку в бік, і цей заспокійливий рух заколисував, як дитину в матері на руках. «Хоча звідки мені знати, як воно». Під сідницями пружинили набиті гусячим пухом подушки. Фіолетові оксамитові стіни вигиналися, переходячи в стелю, і в паланкіні було тепло і приємно, попри осінній холод на вулиці.

Позаду тягнулася валка мулів, везучи скрині, барила й діжки, а ще великі кошики смаколиків, щоб не зголоднів самовладець сиру. Зранку поснідали пряними ковбасками, а запили їх темним димоягідним брунатним. На обід був холодець з вугра й дорнське червоне. На вечір — покраяна шинка, варені яйця й смажені жайворонки з начинкою з часнику й цибулі, а для кращого травлення — світлий ель і мирські вогневина. Однак паланкін був не лише зручний, а й повільний, тож дуже скоро в карлика вже все свербіло від нетерплячки.

— За скільки днів ми доїдемо до ріки? — увечері запитав він в Іліріо.— З такою швидкістю дракони вашої королеви виростуть більшими за Ейгонову трійцю, заки я нарешті їх побачу.

— Було б непогано. Великого дракона бояться більше, ніж маленького. Та хай як би мені хотілося привітати королеву Данерис у Волантисі,— стенув плечима магістр,— у цьому я мушу покластися на вас із Грифом. А я їй найкраще прислужуся в Пентосі, готуючи все для її повернення. Та поки я ще з вами... ну, старий товстун має право на зручності, правда? Випиймо по келиху вина.

— Скажіть-но,— спитав Тиріон, попиваючи вино,— якої фіги магістрові Пентоса перейматися тим, хто носить корону у Вестеросі? Яка в цій авантюрі користь для вас, мілорде?

Товстун обтер з вуст сало.

— Я вже старий, я втомився від цього світу з його підступами. Невже аж так дивно, що мені перед смертю хочеться зробити щось добре — допомогти милій дівчині повернути те, що належить їй по праву?

«Ти ще спробуй продати мені чарівні лати й палац у Валірії».

— Якщо Данерис — просто мила дівчина, Залізний трон пошматує її на милі кавалочки.

— Боюся, ні, мій маленький друже. В її жилах тече кров Ейгона Дракона.

«А також кров Ейгона Негідника, Мейгора Лютого і Бейлора Божевільного».

— Розкажіть мені про неї побільше.

Товстун почав замріяно:

— До мене Данерис приїхала ще зовсім дитиною, але вже тоді була гарніша навіть за мою другу жінку — така вродлива, що я аж зажадав її. Але вона поводилася так боязко й замкнено, що я розумів: ніякої радості в ліжку з нею не отримаю. Натомість я покликав грілку й бурхливо грав її, поки не минулося моє божевілля. Якщо по правді, не думав я, що Данерис довго протримається серед комонників.

— Але це вас не зупинило, й ви продали її халові Дрого...

— Дотраки не купують і не продають. Тому краще сказати, що її брат Вісерис дарував її Дрого, щоб завоювати дружбу хала. Марнославний він був парубок і захланний. Вісерис жадав батькового престолу, але також жадав він і Данерис, тож не дуже хотів її віддавати. У ніч напередодні весілля королівни він спробував прокрастися до неї в ліжко, наполягаючи, що як не може отримати її руку, отримає бодай її цноту. Якби я завбачливо не поставив у неї під дверима вартових, Вісерис міг би зруйнувати багаторічне планування.

— Ото він йолоп, певно, був.

— Вісерис — син Божевільного Ейриса, атож. Данерис... Данерис — то зовсім інше,— Іліріо закинув до рота смаженого жайворонка й почав гучно хрумати його разом з кістками.— Перелякана дитина, яка знайшла прихисток у моєму особняку, померла в Дотрацькому морі, а відродилася у крові й полум’ї. І королева драконів, яка носить тепер це ім’я, справді з роду Таргарієнів. Коли я послав по неї кораблі, щоб забрати додому, вона натомість завернула в Невільничу бухту. Буквально за кілька днів завоювала Астапор, змусила Юнкай прихилити коліно, сплюндрувала Мірін. Наступним