Віктор Еміль Франкл - Лікар та душа. Основи логотерапії

особистого завдання, «місії». Без сприйняття унікального сенсу свого неповторного буття людина буде приголомшена його складністю. Вона нагадуватиме альпініста, що потрапив у щільний туман, не бачить мети, ризикує впасти у відчай і піддатися втомі. Якщо туман розсіється і вдалині покажеться прихисток, він знову відчує приплив відновленої сили. Кожен альпініст зазнав відчуття втоми, згасання енергії, коли перебував «на стіні» і не міг бути впевненим у тому, чи, бува, не обрав хибний шлях, чи не потрапив у сліпу ущелину, з якої нема виходу. А тоді раптом побачив прохід і зрозумів, що він уже майже біля вершини, відчуває, як його втомлені руки знову наповнюються енергією, і обережно пнеться вгору.

Доки творчі цінності пербувають в авангарді життєвого завдання, їхня актуалізація здебільшого збігається з ро­ботою людини. Робота зазвичай є тією ділянкою, у якій унікальність індивіда вступає у відносини із суспільством, набуваючи таким чином сенсу і цінності. Однак ці сенс і цінність пов’язані не з професією як такою, а з роботою людини, результати якої є внеском у суспільство. Тому не можна сказати, що та чи та професія пропонує людині кращу можливість для реалізації. У цьому сенсі жоден фах не є єдиною дорогою до спасіння. Це правда, що багато людей, переважно з невротичними проявами, наполягають на тому, що вони могли самореалізуватись, якби обрали інше заняття, іншу спеціальність. Але це твердження свідчить або про нерозуміння сенсу праці, або є самообманом. Якщо є випадки, коли фактичне заняття не дає змоги відчути себе реалізованим у чомусь, то винна в цьому людина, а не робота. Праця сама по собі не робить людину необхідною і незамінною. Вона лише дає їй шанс бути такою.

Одна пацієнтка якось заявила, що вважає своє життя безглуздим і тому не хоче одужувати. Але все було б інакше, якби вона мала роботу, у якій могла б реалізувати себе — була б, наприклад, лікарем, медсестрою, хіміком чи науковим працівником. Їй необхідно було пояснити, що не робота важлива сама по собі, а радше спосіб, у який її виконують. Річ не в конкретній професії, але завжди в нашій особистості, у внутрішній винятковості. Це наша унікальність є тим, що виражається в роботі, і саме вона надає нашому життю сенсу.

Чим насправді є робота лікаря? Що надає сенсу його діяльності? Те, що лікар діє відповідно до своїх медичних обов’язків? Чи, може, сенс його роботи полягає в тому, щоб він зробив ту чи іншу ін’єкцію, призначив потрібні ліки? Усе-таки мистецтво бути лікарем полягає не в простому виконуванні своїх медичних обов’язків. Медична професія визначає лише межі, у яких лікар знаходить постійні можливості самостійно реалізовувати свої професійні навички. Сенс роботи лікаря в тому, що він виходить за межі своїх суто медичних обов’язків. Тобто у своїй діяльності він є насамперед особистістю, людиною, яка надає фахові лікаря унікальності. Тільки вийшовши за межі суто професійного обслуговування, він зможе по-справжньому реалізуватися як лікар.

А як щодо роботи медсестер, яким заздрила наша пацієнтка? Вони стерилізують шприци, виносять судна, міняють постільну білизну. Це все необхідно, але навряд чи цього достатньо, щоб задовольнити потреби людського духу. Проте коли медсестра робить іще щось незначне поза своїми більш-менш регламентованими обов’язками, скажімо підтримує добрим словом критично хвору людину, тільки тоді вона надає своєму життю сенсу як медичний працівник. Отже, необхідність і незамінність, особливість та унікальність людини залежать не від роботи як такої, а від того, хто і як саме виконує свою роботу.

Окрім того, нашій пацієнтці, яка вважала, що не може реалізуватися у своїй спеціальності, треба було вказати ще й на те, що вона може бути унікальною та особливою і в позаробочий час — у приватному житті, як кохана, дружина, матір. І хто в цих ролях може замінити її для дітей та чоловіка?

Природне ставлення людей до роботи як до сфери можливого втілення цінностей та самореалізації часто спотворюється умовами праці. Є, наприклад, люди, які скаржаться, що працюють вісім або більше годин на день лише задля інтересів роботодавця; що вони не роблять нічого, окрім підрахунку нескінченних колонок цифр, чи стоять біля конвеєрної лінії і повторюють той самий рух; що почуваються так, ніби є лише гвинтиком у механізмі, і що безособовіше та стандартніше виконуватимуть свої завдання, то більше задовольнятимуть роботодавця. За таких обставин робота справді може стати просто місцем для заробітку грошей — засобів для реального життя. У цьому разі справжнє людське життя починається лише в позаробочий час, а сенс життя полягає у формуванні цього часу. Безумовно, ми ніколи не повинні забувати, що є люди, чия робота є настільки виснажливою, що після неї вони можуть тільки впасти на ліжко. Єдиний, доступний їм спосіб оформлення свого позаробочого часу — використати його для відпочинку. Через брак можливостей найважливішим для них є міцний сон.

Але роботодавці також часто не можуть правильно спланувати своє дозвілля. Їхнє природне ставлення до праці також часто спотворюється. Нам усім відомий тип фабричного менеджера чи фінансового магната, який цілковито присвячує себе лише заробітку грошей, настільки, що забуває про життя. Прагнення до багатства стає самоціллю. Така людина має багато грошей, і ці гроші постійно в обігу, але її життя втратило сенс. У таких людей засоби до існування затьмарили саме життя.

Екзистенційна важливість роботи найяскравіше проявляється, коли вона цілком усувається з життя людини, як у разі безробіття. Психологічні дослідження цього явища дали змогу сформулювати поняття «неврозу безробіття». Прикметно, що найпримітнішим симптомом цього неврозу є не депресія, а апатія. Безробітні стають дедалі байдужішими, а їхні ініціативи чимраз частіше невиразними. Ця апатія не позбавлена серйозних небезпек. Вона робить безробітних нездатними вхопитися за простягнену їм рятівну руку. Наведемо такий приклад.

Одного чоловіка госпіталізували в психіатричний заклад після спроби самогубства. Там його відвідав знайомий лікар. Кілька років до того вони вже працювали разом у психологічній консультації, і лікар хотів допомогти пацієнтові, зокрема економічно. Він запитав, чому цей чоловік не звернувся до нього знову. Пацієнт відповів: «Я просто на все начхав».

Безробітна людина відчуває незаповненість свого часу як внутрішню порожнечу, як пустку у своїй свідомості. З огляду на незайнятість вона вважає себе непотрібною, а через брак роботи думає, що її життя позбавлене сенсу. Так само як незадіяні органи стають осередком для буйного розвитку хворобливих станів, невикористовування психічних функцій призводить до розвитку станів невротичних. Явище безробіття в ширшому, культурно-суспільному контексті спричинює часті неврози. Коли людський дух постійно перебуває, так би мовити, на нейтральній передачі, може розвинутися постійний «недільний невроз».

Апатія як основний симптом неврозу безробіття є, однак, не тільки вираженням душевної порожнечі чи психічної невдачі. Вважаємо, що вона, зрештою, як і кожний невротичний симптом, є ще й наслідком фізичного стану — у цьому конкретному випадку — недоїдання, звичного супутника безробіття. Іноді вона ще може бути, як і невротичні симптоми в цілому, засобом для досягнення мети. Особливо це стосується осіб, які вже знемагали від якоїсь форми неврозу. З часу безробіття їхній хворобливий стан посилився або рецидивував. Для них безробіття — матеріал для неврозу. У таких випадках безробіття є бажаним алібі для всіх невротичних невдач у житті (не тільки в професійному). Воно слугує цапом-відбувайлом, на якого складають усяку провину за «змарноване» життя. Власні недоліки людина потрактовує як наслідки безробіття. «Якби я не був безробітним, то все було б інакше, усе