Іванна Желізна, Zhelizna - Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna

Розділ 16: Лабіринт рішень

Кімната була темною, за виключенням світла, що падало на два предмети: стіл із купою зошитів і монітор, на якому блимав червоний напис: “Зробіть свій вибір.”

Я дивився на Айві. Вона стояла біля столу, її руки нерухомо лежали на купі паперів. Плечі напружені, дихання важке.

— Що це? — запитала вона, але її голос був ледь чутним.

— Твої рукописи, — відповів я після паузи.

Айві здригнулася, ніби слова завдали їй фізичного удару. Її погляд перейшов з мене на папери, а потім на маленький металевий бак із написом “Спаліть”.

На екрані з'явилося повідомлення:

“Ваша творчість або вибір партнера. Ви можете відмовитися, але тоді ви зупините гру. Вирішуйте».

Айві озирнулася на мене. Її очі були широко відкриті й в них читалася паніка.

— Це все? — запитала вона. — Просто знищити?

Я не відповів. Бо поряд із цим завданням для неї було і моє:

“Ваше завдання: залишити партнера наодинці, щоб він прийняв своє рішення без втручання. Не обговорюйте, не допомагайте».

Я глибоко вдихнув. Мій розум миттєво став холодним і раціональним. Перевірка. Усі ці випробування – це контроль над емоціями. І зараз головне виконати завдання, а не рятувати когось іншого.

— Я маю піти, — сказав я рівним тоном.

Айві повернулася до мене, розчарування в її погляді було майже відчутним.

— Що?

— Це частина мого завдання. Я маю залишити тебе тут.

— Але… — вона намагалася знайти слово, але її голос затремтів. — Ти хоч розумієш, що я маю зробити?

— Так, — відповів я. — І ти знаєш, що це твій вибір.

Її обличчя застигло, як маска. Я знав, що ці слова вдарили по Айві, але я не міг дозволити собі зламатися. Я розвернувся і пішов до дверей, відчуваючи на собі її погляд.

Це лише гра. Айві сильна. Вона впорається.

***

Двері зачинилися з тихим клацанням, але цей звук віддався в мені, наче грім. Я залишилася одна.

Я дивилася на стіл із рукописами – моїми рукописами. Усі ці сторінки, заповнені думками, мріями, ідеями, яких ніхто ніколи не бачив. Це була я. Усі мої слова, всі мої недоспані ночі, всі ті моменти, коли я була щирою сама із собою.

Провела рукою по верхньому аркушу, і мої пальці ледь помітно затремтіли.

На екрані з’явилося повідомлення:

“Ваше рішення має бути остаточним. У вас є три хвилини».

— Ні, — прошепотіла я, ледве дихаючи. — Це занадто.

Але слова були порожніми.

Я обернулася до дверей, сподіваючись, що Ейрі повернеться, що хоча б щось скаже, підтримає. Але цього не трапилося…

“Ти сама. Це твоє завдання.”

Я подивилась на металевий бак.

“Це лише папери,” — сказала собі. Але я знала, що це не так. Це була частина мене. Спалити їх означало вбити маленький шматок себе, той, який тримав мене на плаву всі ці роки.

Дихання стало важким, груди стискалися. Я знову подивилася на рукописи.

— Це нечесно, — прошепотіла я.

Але в цій грі нічого не було чесним.

Я взяла рукопис в руки, відчуваючи вагу кожної сторінки. Я знала кожне слово напам'ять, могла б відтворити все з нуля. Але це не було важливо. Це була моя праця. Моя душа. Моя свобода.

Закусила губу, намагаючись стримати сльози.

“Зроби це. Просто зроби. Це лише гра.”

Але руки не рухалися.

На екрані залишилася одна хвилина.

Я піднесла рукопис до бака. Мої пальці тремтіли, як у дитини. Я закрила очі, зробила глибокий вдих і впустила його в середину. Полум'я спалахнуло миттєво, поглинаючи сторінки, рядки, абзаци. Моя історія зникала в язиках вогню.

Завмерла. Я не відчувала ні рук, ні ніг. Моя душа ніби спорожніла. Коли я підняла голову, екран більше не світився. Завдання було виконане.

Я впала на стілець, притискаючи руки до грудей, щоб не дати серцю розірватися від болю. Двері відчинилися, і я побачила Ейрі. Він, його обличчя було спокійним, навіть байдужим.

— Ти впоралась, — сказав він, його голос був рівним, але в ньому не було ні тепла, ні співчуття.

Я підняла голову, дивлячись на нього крізь туман в очах. Його обличчя залишилося незворушним, мовби те, що сталося, не мало для нього жодного значення.

Усередині мене все кипіло.

— Ти навіть не уявляєш, що я щойно зробила, — прошепотіла я, намагаючись стримати голос, який ось-ось міг би зірватися на крик.

Ейрі затримав погляд на мене. Очі його, холодні й спокійні, ніби проходили крізь мене. Він не сказав жодного слова, жодного жесту, навіть натяку на розуміння чи підтримку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍