Дуглас Адамс - Путівник по Галактиці для космотуристів

– Ну от бачите, – сказав Артур, прикипівши поглядом до екрана. – Тепер нам уже, певно, кінець.

– Щоб тобі заціпило! – вигукнув Форд.

– То кінець нам чи ні?

– Авжеж кінець.

– Іди крізь дощ... – співав Едді.

І раптом Артура осяйнула ідея. Він підвівся.

– А чому б не запустити цей ваш Двигун Непередбаченості? – вигукнув і він. – Давайте спробуємо.

– Ти збожеволів? – сказав Зафод. – Без попередніх розрахунків може скоїтись бозна-що...

– Однаково краще, ніж помирати.

– Нехай розбито твої мрії, – виспівував Едді. Артур подерся по панелях пульта до самої стелі.

– Та ти іди з надією у серці.

– Чому Артур не може ввімкнути Двигун? – вигукнула Тріліан.

– Адже ти не один... П’ять секунд до зіткнення. Дуже був радий спілкуватися з такими цікавими людьми. Хай благословить вас Господь... Адже ти не один...

– Слухайте-но, – заволала Тріліан. – Чому Артур не може... Все потонуло у спалаху світла.

Розділ 18

Космічний корабель "Золоте Серце" летів далі. Ніщо не змінилося, крім інтер’єра. Внутрішні приміщення якимось незбагненним чином розширились, стіни вифарбувались у пастельні барви зеленого й блакитного тону. Кручені сходи посеред рубки, що вели в нікуди, потонули у буянні дивовижних жовтих рослин і папоротей. Центральний термінал комп’ютера прилаштувався на громіздкому моноліті сонячного годинника. Хитромудре розміщені світильники й ціла система дзеркал створювали ілюзію довгої оранжереї з рядами ретельно підстрижених кущів. По периметру колишньої рубки стояли мармурові столики на витких ніжках. При уважному погляді на гладкій поверхні мармуру можна було розпізнати обриси циферблатів і важелів перемикачів. Від дотику вони одразу ставали відчутними. У залі можна було знайти місце, звідки в системі дзеркал відбивались усі необхідні дані. Яким чином досягалось це відображення, лишилось таємницею. Словом, приміщення стало на диво гарним.

– Що тут з біса коїться? – озвався Зафод Бібльброкс, сидячи в лозовому кріслі.

– Я вважаю, – Артур сидів біля басейну з золотими рибками, – що в усьому винен рубильник, який запускає Двигун... – Він указав рукою туди, де мав бути рубильник. На його місці висів глек з квітами.

– Де ми є? – запитав Форд з верхньої сходинки кручених сходів. У руці він тримав запітнілий келех із пангалактичним полоскальним полиском.

– Думаю, там, де й були, – сказала Тріліан. У дзеркалах відбився Сумний пейзаж Магратеї, що повільно пропливала внизу.

Зафод скочив на рівні ноги. Зображення в дзеркалах змінилось.

– Схоже, що одна з них перетворилась на глек з петуніями, а друга – на дуже здивованого кашалота.

– Коефіцієнт неймовірності, – втрутився Едді, який анітрохи не змінився, – одна восьмимільйонна семисотшістдесятисемитисячна сто двадцяти восьма. Зафод зиркнув на Артура.

– От бачиш, що ти накоїв, землянине!

– Але ж я тільки... – промимрив Артур.

– Чудово придумано, хлопче! Врубати Двигун Непередбаченості на секунду без попереднього вмикання захисного поля. Ти навіть не уявляєш, що ти зробив! Ти ж урятував нам життя.

– О, – видихнув Артур полегшено, – це дрібниці...

– Ти так вважаєш? – запитав Зафод. – Тоді забудьмо про це. Комп’ютере, йдемо на посадку.

– Але ж...

– Я сказав, забудьмо про це.

Але ми мало не забули про ще одне дивовижне явище, яке виникло на висоті кількох миль над поверхнею планети Магратея. Всупереч теорії ймовірностей там, у повітрі, матеріалізувався кашалот.

Але повітря – не найкраще середовище для існування кашалотів. Тому в бідолашного створіння було зовсім мало часу для ідентифікації себе як кашалота.

Нижче ми наводимо повний запис його думок від моменту створення до моменту смерті.

"Ох..! Що діється? – подумав кашалот. – Е, перепрошую, хто я? Привіт! Чому я тут? Чому Живу на світі? Що таке "хто я"? Спокійно. Головне – не хвилюватись..! Ох, яке дивовижне відчуття, що б це могло бути? Нібито щось смокче, коле в моєму... моєму... Так, настав час дати речам імена. Якщо я хочу досягти якихось успіхів у тому, що я назву життям, то треба те, в якому смокче й коле, назвати шлунком.

Добре. Уууууух, смокче дедалі дужче. Гей, а що це таке свистить, гуде біля... назвемо це-головою. Нехай це буде... вітер. Непогана назва. Це стає... добре, облишимо на потім. Я назву це, коли виникне потреба. Мабуть, це щось дуже важливе, коли його так багато. Егей. А це що за штука? Це... назвемо його хвостом – так хвостом. Ух! Чудово в мене виходить розмахувати хвостом із боку в бік. Оце-то так! Потрібна річ! Лише для чого? Та добре, дізнаюся потім. То що ж, вийшла в мене адекватна картина світу?

Ні.

Та й годі. Мені ще багато... доведеться пізнати. У мене аж у голові наморочиться від передчуття.

Може, це – вітер?

Його стало набагато більше, чи не так?

Чудово. Егей, а що це за штука, яка наближається до мене так швидко? Дуже-дуже швидко. Велика, плоска й кругла... їй потрібно дати велике гучне ім’я, наприклад, ...O-ля...мля... земля. Вірно! Прекрасне ім’я – земля!

Цікаво, чи заприязнимося ми з нею?"

Геп! І запала тиша.

Єдиною думкою, яку нам вдалося записати від горщика з петуніями перед падінням, було: "О, ні, тільки не це!" Дехто вважає, що якби ми знали, про що думають горщики з петуніями, то набагато краще пізнали б світ.

Розділ 19

– Робота з собою захопимо? – запитав Форд, озираючись на Марвіна з неприхованою неприязню. Марвін стояв, втягнувши голову в плечі, під карликовою пальмою.

Зафод відірвався від дзеркального екрана, на якому виднілася панорама місцевості, на якій приземлилося "Золоте Серце".

– Кого? Цього параноїдального андроїда? Звичайно, захопимо.

– Цікаво, чим може допомогти робот з маніакально-депресивним психозом?

– Мені б ваші турботи, – заговорив Марвін таким тоном, ніби служив заупокійну, – що б робили ви на моєму місці? Можете не відповідати. Я в п’ятдесят тисяч разів розумніший за вас усіх разом узятих, але навіть я не в змозі відповісти на це запитання. Коли я намагаюсь опуститись