Юліана Чава - Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава

Розділ 12. Закоханий Джульєн

Поснідавши, Джульєн повів мене на екскурсію своїми володіннями. Хоч Зорян хотів піти з нами, чарівник-дракон його не взяв.

– Це буде твоя кімната, – промовив хлопець відчиняючи двері однієї з кімнат.

Це була простора вітальня з фіолетовим диваном і двома кріслами, чайним столиком між ними, великою книжковою шафою і комодом. Шпалери, незважаючи на блискучість, не були надмірно яскравими, а навпаки, лише злегка виблискували ліловим і фіолетовим переливами. Навпроти вхідних дверей була висока арка, яка з’єднувала вітальню зі спальнею, яка теж була у фіолетових відтінках. Тут було дуже велике вікно, крізь яке відкривався чарівний вид на квітковий сад. Ліжко з балдахіном, який ніжними брижками шовку прикрашав стіну. У кутку красувалося велике срібне дзеркало у повний зріст. Тут було двоє дверей, одні, за словами хлопця, вели до ванної кімнати, а другі – до гардеробної. А ще варто звернути увагу на розкішні картини, що прикрашали стіни як у передпокої кімнати, так і у самій спальні зеленими літніми пагорбами, і прекрасним високим водоспадом, що виблискував срібними краплинками води, і різноманітними зимовими пейзажами, де пухкеньким біленьким сніжком вкрито колючі голки ялин і заметено усі стежки кольоровими алмазами снігу.

– Подобається? – всміхнувшись, запитав Джульєн. Певно, помітив, що я в захваті. Звісно! Адже ця величезна кімната у моїх улюблених фіолетових відтінках так просто стала моєю, хоч і на короткий час. Але ж нікому невідомо на скільки довго ми із Зоряном затримаємось у цьому світі… Незважаючи на те, що перша небезпека минула, королева Ценізія нікуди не поділась і лише вичікує, коли знову нанести удар. Вона шукатиме мене, і я це знаю. Такі, як вона, ніколи не зупиняються на пів шляху до своєї гидкої цілі, заклятого бажання, через яке тисячі мирних невинних мешканців цього та інших світів можуть стати жертвами… Але вона все одно піде далі.

– Так, дякую! – відповіла я.

– Прогуляємося у саду? Звісно, він не зрівняється з парком у королівському палаці, але все-таки, думаю, дуже гарний.

– Природа завжди гарна, – сказала я.

Йдучи коридором, я роздивлялася старанно різьблені двері; у деякі з них було вставлене затемнене скло, а на деяких було складено цілісінький малюнок із дрібнесеньких кольорових скляних шматочків. Подекуди між дверима висіли картини в, хоч не таких широких рамках, як у моїй кімнаті, але не менш дорогі на вигляд. Аж очі розбігаються! Тільки й подумати скільки б це все коштувало у нашому світі?! Мільярди, трильйони доларів, вкладені в кожен міліметр цього будинку. Не здивуюсь, якщо в стінах і фундаменті заховані злитки золота та усякі коштовності. Отже, Джульєн – аристократ? Я вирішила не забивати собі голову різноманітними питаннями і запитати його на пряму.

– Джульєне.

– Так?

– Увесь твій будинок такий дорогий…

– В Ютен-Дорі – це норма. Тут живуть лише найвидатніші і найздібніші чарівники або їхні діти, які успадкували маєтки. Звісно, в Лоруелі теж є багаті чарівники, але вони походять з давніх аристократичних родів і складають багатства століттями, а хтось – і тисячоліттями.

– Ого! Багато. Ви що, безсмертні?

– Ні, але у нашому світі панують особливі порядки. Отримати місце під сонцем можуть або могутні і здібні чарівники, або багатії. Заробити на прожиття доволі важко, якщо не мати сімейний капітал, тому багато чарівників століттями накопичують золото, аби мати краще становище. У фей, ельфів та мешканців інших провінцій, окрім Ютен-Дора та Лоруеля, простіші правила щодо цього, – сказав Джульєн, а потім запала тиша. Лише, коли ми вийшли з будинку чи, радше сказати, маєтку, він продовжив: – Мої батьки були дуже розумними чарівниками і дуже добре знали магію. Вони були найкращими студентами в магічній академії. Але я не зміг їх захистити, – Джульєн спохмурнів, а потім знову продовжив: – Я не дозволю відьмі у мене забрати ще й тебе.

Ми повільно прямували доріжкою, викладеною рожевою, фіолетовою і жовтою плиткою і милувалися клумбами барвистих квітів, які розміщувалися різноманітними візерунками. Де-не-де серед квітів росли високі дерева, що своєю широкою тінню прикривали дорогу від сонця. Наш шлях прикрашали білі візерунчасті широкі арки, на яких плівся, звиваючись соковитими зеленими стеблами, виноград, поміж якого цвіли дрібненькі світло-рожеві і малинові петунії з фіолетовими прожилками. Справа від дороги розмістився декоративний басейн, який був викладений заморськими каменями різного розміру і кольорів, які вилискували на сонці ледь помітним перламутром. Вода текла і тихенько дзюрчала квапливим тоненьким потоком до нього, але я не знала де його початок. Трохи далі, у затінку, де було більше дерев, я помітила білий великий фонтан, який розкидався навсібіч краплинками-діамантами світло-бузкової води, а на його дні, замість звичних у нашому світі монеток, сяяли дорогоцінні напів прозорі камені: якісь більшого розміру, якісь – меншого, деякі з гострими кутами, а ще деякі – ювелірно обрамлені і вставлені в золоті каблучки або кольє. Вода у фонтані мерехтіла і переливалась усіма кольорами веселки через це каміння.

Ми з Джульєном підійшли до фонтану, він ніжно обійняв мене і тихо прошепотів:

– Будеш моєю?...

 

Повільно наблизився вечір, який тихим затишком опустився на землю. Над самим горизонтом яскріло червоно-помаранчеве сонце, а навколо нього на синьо-фіолетовому небі пливли рожеві хмаринки.

Коли ми втрьох повечеряли, вже зовсім сутеніло, тож всі вирішили раніше лягти спати. Все-таки, сьогодні був дуже важкий день. Якщо б не Джульєн, думаю, я б точно була б уже мертва, і моє бездиханне тіло валялося б у замку відьми, як усякий непотріб, а сама ж королева Ценізія могла б втілити своє жорстоке егоїстичне бажання у життя. Але цього не сталося. Та чи зможемо ми витримати її наступний удар?..

– Я спатиму тут, – вказавши на диван у передпокої, промовив Джульєн, коли проводив мене до кімнати.

– Як це? – здивувалася я. – Хіба у тебе немає власної кімнати?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍