Юліана Чава - Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава

– Я прокинувся десь о пів на восьму. Виявилось, що справжня принцеса Ешлі була заручницею королеви відьом. Сьогодні вранці Ценізія, якщо не помиляюсь, повернула її до королівського палацу. Принцеса Ешлі відразу розповіла про все своїй сестрі, і вони написали листа Джульєну. Він хотів самостійно відправитись до замку відьми і врятувати тебе, але король, дізнавшись про все, послав загін придворних чарівників на чолі з принцом Лео для того, щоб зловити королеву відьом. Мене збиралися залишити тут через те, що я – не чарівник. Але після моїх довгих вмовлянь принцеса Ешлі таки погодилась, але лише за умови, що я постою осторонь замку і не наближатимусь до відьми. Звісно, якщо б ти потрапила у небезпеку, я не встояв би, як би я так зміг?! А потім, дивимося всі, пожежа. Як же я перелякався за тебе! – Зорян знову обійняв мене. – Більше ніколи не залишу тебе саму!

– Дякую! – звільнившись від обіймів друга, промимрила я і покосилася на Джульєна. Щось недобрий вираз був на його обличчі, а потім він й взагалі сів між мною та Зоряном.

– Як щодо сніданку? – запропонував чарівник-дракон.

– Маєш рацію, треба чимось хвилювання заїсти, – погодився Зорян.

І знову ми пішли довгим коридором у сапфірово-смарагдових відтінках, якого на підлозі супроводжував м’який темно-синій килим, а на стінах у золотих рамках красувалися дивовижні пейзажі зеленої свіжості лісів або кораблів, що пливли серед неспокійного норовливого морського шумовиння. Увійшовши в одні з численних дверей, ми опинилися в їдальні. Тут не було аж так розкішно, як у королівському палаці або інших кімнатах будинку Джульєна, у яких я вже встигла побувати. Це була хоч простора, але дуже затишна кімната, у якій панувала дивна домашня тепла атмосфера. Кремовий стіл з різьбленими ніжками розрахований на шість людей, над ним на стелі висіли три люстри, прикрашені дрібненькими діамантиками, що ледь помітно повільно хиталися. В одній із стін була велика ніша, у якій був портрет чоловіка, жінки і маленького хлопчика між ними. Придивившись до картини, я зрозуміла, що це сім’я Джульєна – його батьки, а між ними – він. Мимохіть у мене болем стислося серце. Шкода Джульєна. Але я продовжувала розглядати кімнату. Під іншою стіною стояло кілька сервантів з казковим кришталевим посудом, а біля вікон цілісінька домашня оранжерея! Тут, у барвистих високих і тонких вазах, цвіли різнокольорові квіти. Думаю, саме вони своїми ніжними пелюстками надавали інтер’єру кімнати тендітності, спокою і гармонії, що зігрівають серце і душу.

Зорян зайняв місце першим, а Джульєн відсунув стілець для мене і сів поруч так, що Зорян опинився аж на іншому краю столу.

– А звідки тут стільки їжі? Цих страв вистачить на людей з десяток, а нам потрібно з’їсти усе втрьох! – здивувався мій друг дитинства.

– Необов’язково їсти все. Їжте стільки і те, що вам заманеться, а якщо щось не подобається, скажіть, я начаклую інше, – спокійно відповів Джульєн.

– Овва! – зрадів Зорян.

Далі наша трапеза минула без розмов, усі просто насолоджувалися м’яким пряним смаком омлету, декількох видів салатів, пікантним м’ясом і солодощами, серед яких були мої улюблені кексики з родзинками і строгий англійський чай.