Юліана Чава - Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава

Я побачила, що замок був оточений великою кількістю добре складених чоловіків у синіх ошатних костюмах із зірочками, деякі з яких сиділи на конях. Серед них виділявся лише один блондин у коричневому камзолі – принц Лео. А він тут що робить?

– Діано! Діано! Яке благо, що ти жива! – чую знайомий голос друга дитинства.

– Зоряне? – здивувалася я.

А він лише кинувся обіймати мене, а Джульєн ще міцніше стиснув мою руку, яку досі тримав у своїй теплій долоні.

– Як же я хвилювався за тебе! Що я вже тільки не думав! Яке ж щастя, що з тобою все добре! – не замовкав Зорян.

– Чому тут так багато чарівників? – я нарешті звільнилася від його обіймів і вирвала свою руку з Джульєнової.

– Я усе тобі розповім, – промовив Зорян, і я довірилася йому.

Джульєн телепортував нас трьох до просторої вишуканої кімнати. Тут було два великих темно-зелених дивани, столик між ними, під одною зі стін, на яких сріблилися шпалери, стояло кілька стільців з м’якою оббивкою, а навпроти них під протилежною стіною – велика книжкова шафа, у якій книги стояли по кольорах веселки. Оце перфекціонізм! На дерев’яній підлозі лежав великий візерунчастий килим, а на білосніжній, різьбленій глибокими візерунками стелі, виблискувала великими смарагдами люстра.

– У мене вдома вам буде безпечніше, ніж у замку, – промовив Джульєн. Що-що?! Я у нього вдома?!

– Дякую, що врятував мене і даєш прихисток, – сказала я.

– Це пусте, головне, щоб з тобою більше нічого не сталося, – відповів хлопець й уважно придивився до моєї шиї. – Ходімо, я продезинфікую твою рану.

Ми обоє попрямували до виходу з кімнати.

– Рану? – перепитала я, коли хлопець відчинив мені двері.

– Так, – коротко відповів він.

Йшовши коридором, ніхто з нас не зронив жодного слова. Не схоже на Джульєна. Зазвичай він говорить дуже багато усякого, а зараз… Схоже, те, що сталося зі мною, сильно вплинуло на нього і неабияк схвилювало.

Ми прийшли до ванної кімнати. Вона була викладена невеликими світло-бежевими мармуровими кахлями і оздоблена золотими візерунками. Широка білосніжно-чиста раковина, велике панорамне дзеркало із широчезною золотою рамкою, світло-бежева шафа, велике м’яке крісло, біля нього тумба, а мармурова ванна була радше схожою на басейн, ніж на ванну в звичному розумінні.

Джульєн посадив мене у крісло, а сам, недовго копирсаючись у тумбочці, знайшов величеньку сіру коробочку, дістав з неї скляну пляшечку з простою рідиною і щось біле пухнасте, як наша вата, але вже поділене на невеликі шматочки. Хлопець намочив вату рідиною з пляшечки, нагнувся до мене і знову пильно роздивився мою шию.

– Рана велика, але неглибока. Буде трохи пекти, – сказав він і поглянув мені прямісінько в очі, а коли побачив, що я теж дивлюсь на нього, одразу ж

похапцем перевів погляд на мою рану. Він кілька разів торкнувся ваткою до неї настільки обережно, що, певно, ніхто ніколи в житті не обробляв мені рану так. Я не стрималася і запитала, адже нічогісінько не пам’ятала:

– Як я могла поранитись шиєю?

– Не знаю. Думаю, це зробила Ценізія. Для того, щоб приспати тебе, їй потрібно було насичити зіллям твою кров. Мабуть, для цього.

Знову запала тиша, а за мить наші погляди знову зустрілись, але тепер ніхто не відводив своїх очей. Його смарагдики-очі налились дивним туманом.

– Принцесо Діано, ти зачаровуєш мене щоразу все більше і більше, – він тихо прошепотів, – кохаю...

Джульєн нагнувся до мене, і ми потонули у палкому поцілунку. Помітивши, що я не відхиляюсь, хлопець більше притиснув мене до себе, а його поцілунок став наполегливішим.

Що?! Чому я не відсахнулась від нього?! Чому я дозволяю хлопцю цілувати себе?! Що це зі мною?! Але в цю мить мені не хотілося, щоб це закінчувалось. Не хочу повертатися до тієї страшної реальності, до тих жахливих думок про те, що могло б зі мною статися, якщо б не цей особливий чарівник-дракон. Чому його поцілунок такий солодкий? Чому б йому цілувати мене? Сказав: «Кохаю», а чи правда це? Як він міг закохатися у мене так швидко? А, може, не лише я йому не байдужа, а й він мені? Що зараз відбувається?.. Усе всередині мене перевернулося разів з двадцять, забило подих. Згодом, він повільно відсторонився і знову поглянув мені в очі.

– Я обробив твою рану, повернімося до кімнати. Ти маєш знати про все, що відбувалося в Ютен-Дорі, поки тебе було викрадено, – промовив він, а коли я встала з крісла, притиснувши до себе, ніжно обійняв мене і майже не чутно прошепотів: – Ти мені дуже дорога… Я не переживу, якщо з тобою щось станеться…

Я обійняла його у відповідь. Ніжне тепло розтеклося моїм тілом, а всередині все знову затряслося перевертаючись. Не знаю, як довго ми так стояли, але мені здавалось, що ця мить тягнеться вічність, а на моїх щоках червоніє зрадливий рум’янець. Взявши мене за руку, Джульєн повів мене коридором до зеленої кімнати, де нас на дивані досі чекав Зорян.

– Принцеса Діаночка зашарілась? Аж почервоніла?! – сказав Джульєн, поглянувши на мене, а потім дзвінко розсміявся. «Ну, якщо ти побачив, що я ніяковію, то промовчи спокійно, а не змушуєш рум’янець ставати ще сильнішим!» – подумала я.

Джульєн відпустив мою руку, відчинив двері, насилу приборкуючи сміх, і ми увійшли до кімнати.

– Чому ви так довго? – запитав Зорян. – Діано, чому ти така червона, як помідор? У тебе температура?

– Так, градусів під сорок… – тихо всміхнувся Джульєн, добре, що його слова почула лише я. Ото не вміє тримати язика за зубами! Хоч ще раз хто-небудь натякне на мій рум’янець, не засоромлюсь і підвішу за язика під стелею!

– Ні, у мене немає температури. Справа в особливій тутешній перекисі, має такий сильний ефект, що аж заходить в очі і повсюджується шкірою… – Я на ходу вигадувала нісенітниці.

– А, зрозумів, – відповів друг, а той чарівник-дракон знову тихо захихотів! – Давай, я розповім тобі усе.

– Так, я слухаю.