Ален Бадью - Століття

два поети пишуть під одним позначником: «Анабазис». Спершу в 20-х роках — Алексис Леже, знаний як Сен-Жон Перс. Відтак, на початку 60-х — Пауль Ансель чи Анчель, знаний як Пауль Целан. Спробуймо визначити з контрасту цих двох анабазисів, як століття усвідомлює свій рух, нестале вірування, в якому воно було підніманням «додому» власне людини, анабазис високого значення.

Ці два поети настільки різні, наскільки це можливо. Дозвольте пунктирно позначити цю різницю, адже для століття важить поетично прийняти в одному «Анабазисі» настільки контрастні типи існування.

Алексис Сен-Леже Леже (1887-1975) народився в Гваделупі. Білий антилець — підвид колоністів — із порядної родини плантаторів, що облаштувались у Гваделупі дві сотні років тому. На його погляд, він народився в прекрасній місцині, що завжди була раєм для колоністів, хай якою була їхня прогресистська добра воля. В етимологічному сенсі я симпатизую Сен-Жон Персові, коли згадую власне дитинство в Марокко, серед пишних годувальниць у чадрі. Згадую Фатиму, яку, втім, називали «Фатма», а згодом для колоністів «фатмою» стала кожна арабська жінка (адже «тубільці» — інша показова категорія такого раю — утворювали вид, представників якого погано розрізняли). І спадає на згадку образ мого батька, звичайного викладача математики, на якого я дивився згори, з нашої білої вілли під фіолетовими бугенвіліями, коли той повертався з полювання у товаристві собак і зігнутих під вагою підстреленої дичини слуг. Тож не дивно, що для поета то було чудове дитинство. Він збереже притаманну йому тональність у першій збірці «Хваління»[66] (1907-1911), один із розділів якої називається «На свято дитинства». Там він ставить справжнє запитання про пам’ять, запитання, варте Прустового пера: «Як не дитинство, що ж ото було, чого тепер немає й близько?» Ми знаємо, що відповісти на це сьогодні: непристойна й більш ніж соковита колоніальна нірвана.

Алексис Леже покидає острови 1899 року. Проходить конкурс Міністерства закордонних справ і стає дипломатом. Війну 1914 року провадить у міністерських кабінетах, їде до Китаю як аташе посольства, подорожує Центральною Азією, як можна собі уявити, читаючи «Анабазис», датований 1924 роком. Із середини 20-х років він — взірець високопоставленого чиновника. Протягом майже двадцяти років він не публікує своїх поезій. Допинається найвищої посади — генерального секретаря Міністерства закордонних справ Франції (з 1933 до 1939 рр.). 1940 року переїздить до Сполучених Штатів — Петен позбавляє його французького громадянства. Американські зв’язки дозволяють йому стати консультантом бібліотеки Конгресу США. Він, американець зі свідомого покликання, ще більше віддаляється від Франції через відверту антипатію до де Ґоля. Тодішнє його становище відображено в безсумнівно найбільш особистій поемі «Вигнання», потім у більш відомій епопеї широких рівнин Заходу «Вітри». Мандрує, знову пише, цього разу гімн любові «Орієнтири». Здобуває Нобелівську премію.

Власне, у 50-х роках Сен-Жон Перс посідає залишене Валері вакантне місце офіційного поета Республіки. Життя нічим не обділило цю людину: райське дитинство, висока державна кар’єра, благородне вигнання, безтурботні кохання, вишукана культура. Здається, ніякі ексцеси століття не зачепили його. В цьому сенсі, продовжуючи і зміцнюючи клоделівську постать поета-дипломата з манерами китайського мандарина (я пишу станси про вигнання і минущість людських речей, але нікому не даю забути, що я — замісник міністра при імператорі), Сен-Жон Перс усередині ХХ століття фіксує фігуру, що продовжує століття ХІХ. Він — справжній представник Третьої республіки: людина епохи спокійного імперіалізму і добросердої держави, людина цивілізованого і огрядного класового суспільства, що куняє на власній могутності й чільний літературний жанр якої — промови на врученні премій. Досить почитати Нобелівську промову Сен-Жон Перса, щоб відчути, як невимушено він себе почуває, як змагається з Валері (визнаним метром ліцеїстських і академічних церемоній) в елегантному й, врешті-решт, що не так просто, приємному для вух продукуванні помпезних загальників.

Що ж така людина може сказати про століття і його пристрасть реального? Навіщо до нього звертатися? А тому, власне, що з глибини свого позолоченого крісла епохи згасання республіки Сен-Жон Перс чудово відчув, так само, як ми чуємо віддалений шум, походження якого нам не відоме чи не цікаве, що століття мало епічний вимір. І можливо, навіть зі своєї піднесеної дистанції, прихованої відстороненості, тим паче радикальної, що він обіймав керівний пост у державі, він краще інших розумів, що то була, по суті, епопея надарма. Диз’юнктивний синтез, який несе поезія Сен-Жон Перса, є синтез духовної порожнечі та епічного ствердження. Образ століття, який він, не говорячи прямо, втілює в життя, відповідає імперативу доби і може бути висловлений так: хай твоя сила нігілістична, але твоя форма епічна. Сен-Жон Перс уславлює наявне, вимірює його якнайточніше, не намагаючись підігнати до якогось сенсу. Його анабазис — чистий рух епопеї, але на тлі байдужості. Поезія осмислює дуже глибокий зв’язок у столітті між насильством і відсутністю. Прочитаймо розділ VIII «Анабазису», що ілюструє цей зв’язок:

Закони продажу лошиць. Хисткі закони.

І ми так само. (Чоловічий колір.)

Наш почет — рух оцих високих смерчів, клепсидри, що пішли земним походом,

І найдавніші тріумфальні зливи,

що повні пороху та комашні, — вони за нашими

народами в піски пішли, немов надушний чинш.

(І міра наших сердець — змарнована відсутність!)

Ні, перехід таки не був безплідний: під крок тварин,

що їм немає пари (то чистокровні наші скакуни, і

очі їхні сяють первородством), — багато розпочато

справ над смерком духу, — багато на дозвіллі справ на