Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

не мав, де в нас лежать вогнегасники. Не пам’ятаю, чи коли-небудь бачив їх на кухні. Зате добре пам’ятав, що вони є в коридорі.

Я знову вибіг у коридор і стрімголов кинувся до сходової клітки — саме туди, де їх бачив. Я підбіг до короба й вирячився на нього — два вогнегасники стояли за склом. Крім того, там був пожежний рукав. Поки я міркував, що робити далі, до короба підбігла сержант Сара МакКарті, наш «завгосп». Суперінтендант просто рвонула кришку короба на себе, вихопила один вогнегасник, кивнула на другий і спокійно сказала:

— Let’s go!

Я схопив вогнегасник і побіг за нею. Ніколи в житті не користувався вогнегасником. Хоча брешу, користувався. Колись у минулому житті, на зйомках в Івано-Франківську гасив вогонь прямо у стендапі. Зрештою, нічого складного. Висмикуєш кільце і тиснеш на гашетку.

Я забіг у кухню з того боку, з якого забігав раніше, Сара забігла з другого. Я просто спрямував струмінь туди, куди й Сара — де іскрило. Погасло світло. Хтось, мабуть, відключив блок. Ми з Сарою вийшли. Горіння й тріск нарешті припинились.

Коли через хвилину прибігла пожежна команда, все уже скінчилось. Рятувальники пішли з ліхтариками на кухню.

Ще через п’ять хвилин, коли в блоці увімкнули світло, зайшли на кухню й ми. Пара й дим уже потроху розвіялись, і було видно чорну з одного боку електроплитку. Стояв запах горілої пластмаси і ще чогось. На столі зліва лежала на боку перегінна кавоварка і дві порожні чашки. Спіраль в електроплитці було пошкоджена.

— Якого біса? — спитала мене нарешті Сара.

— Хотів би я знати… — відповів я.

— Хто тут був останній?

— Франческа…

— Франческа?!

Сержант повільно сповзала по одвірку. З її очей потекли сльози. Сара душилася сміхом.

— Франческа!!! Ну авжеж, Франческа!!! Хто ще міг влаштувати пожежу зранку в понеділок?! Авжеж, Франческа! — сержант МакКарті захлиналася сміхом, розмазуючи тильною стороною долоні туш. — Франческа, ой…

Надворі стояла половина нашої команди. Коли я вийшов, усі потяглися до мене.

— Що, ну що там?

— Та нічого серйозного. Подиміло та й годі. А де моя напарниця?

Напарниці не було.

Не було її і в машині. І на стоянці. І в альтанці. І навіть на нашому стадіончику її не було. Я взяв телефон і набрав Франческу.

— Чессіно? Ти де?

— У літаку… — ледь чутно обізвалась напарниця.

— Куди летиш? — засміявся я.

— Нікуди, просто сиджу.

— Блін, ти де?!

— У сто тридцятому…

На стоянці коло ангара стояв транспортний C-130 «Геркулес». Десь у його велетенських нутрощах ховалася маленька перелякана Франческа. Я підійшов до літака й забрався по відкритому трапу.

Напарниця з ногами сиділа на боковому кріслі коло самого виходу і, вгадайте з першого разу, що робила? Правильно. Гірко плакала.

— Усе нормально, бамбіна, будинок стоїть, основні частини не пошкоджені, командний центр поки що може функціонувати! Ніхто не загинув.

Жарт був такий собі. І взагалі, невдалі й незграбні жарти — моя спеціальність.

Чессіна заплакала ще дужче.

— Та я пожартував, Чессі… Господи, це був жарт!!!

— Ти йолоп!

— Та хто ж заперечує! Нічого страшного не сталося. З усіх пошкоджень тільки луснута спіраль і закопчена плитка. Навіть стіни не постраждали. Так, пара й дим од чогось пластикового.

Франческа пхикнула в хустинку й голосно висякалася.

— Я поставила на конфорку пляшку з молоком.

— ???

— Я зарядила «моку» (це така парова кавоварка, яку Франческа притягла з дому), налила молока в чашки і, замість щоб поставити на конфорку «моку», поставила туди пляшку з молоком… майже повну…

— Задумалась?

— Задумалась…

Франческа пішла робити каву, як завжди замріялась і поставила на електроконфорку замість кавоварки молоко. Поліетиленова пляшка вмить розплавилась, і холодне молоко потоком хлинуло на розпечену електроспіраль. Спіраль такого щастя не витримала й гучно тріснула, перелякавши дівчину майже до непритомності.

Далі молоко перетворювалось на пару, поліетилен плавився й горів, а пошкоджена спіраль іскрила. Словом, вистава вийшла на славу.

— Що ж я тепер робитиму? — плакала бідолашна. — Мені кінець!..

Фраз типу «мені кінець» за той час, що ми працюємо разом, я чув сотню разів, не менше. І в мене до цієї фрази стійкий імунітет.

— Франческо. Камон! Це всього-на-всього плитка! Ну про що ти говориш?

— А до того було скло… І клоп… І туалет… А потім ми на роботі блювали…

— Не «ми», а «ти»!

— Усе одно говорять, що то «ми» все заблювали!

— Мелють чортзна-що!

Франческа знову заплакала. Мені хоч і було весело, та все ж стало її шкода.

— Франческо, ти класний математик, — почався стандартний процес утішання «найнещаснішого на світі П’єро», — ти бачиш усі мої помилки ще до того, як я їх зроблю. Ти обраховуєш дані швидше за комп’ютер, ти відчуваєш проблеми там, де вони ще не виникли…

— Щось не видно! Чого ж я тоді влипаю в різні халепи?

— Бо в тебе такий характер! Вдача. Талан! — я відчув, що говорю щось не те. — І взагалі, тільки ти вмієш керувати Містером Щасливчиком!

Франческа підняла на мене заплакані очі.

— І тебе всі люблять! — додав я.

— Правда? — Франческа нарешті перестала плакати.

— Свята правда, ну що ти! — я подивився на годинник. Пожежа пожежею, а зміну ми вже добряче затримали. — Давай, давай, зберись до купи, бамбіна, нам треба працювати, арбайтен, арбайтен! Ось, до речі, твої окуляри!

— Ой, дякую! Я без них наче гола.

Ми вийшли з літака. Франческа йшла позаду й тримала мене за рукав, точно так само, як моя молодша семирічна донька. Саме так Христя тримала мене за рукав, щоб не загубити тата у великому й галасливому Нью-Йорку.

Коли ми підійшли до будинку, з під’їзду вийшла Сара. Франческа смикнулася. Сара побачила мою напарницю й розпливлась у широкій усмішці. Обійнявши нещасну Франческу, сержант МакКарті не витримала і голосно засміялась.

— Саро, пробач, пробач… — белькотіла Франческа.

— Боже, ну про що ти?

— Ну, спочатку скло, потім плитка…

— Аха-ха-ха, яка ти смішна! Це просто речі, а плитку я вам нову поставлю!

— Пробач, мені дуже жаль…

— Аха-ха-ха-ха!

З другого поверху на нас дивилася наша команда — усі всміхалися, наче крокодили після обіду.

Так вони й стояли обнявшись — Сара сміялась, а Франческа ридала.

* * *

— Назви мені хоч одну причину, чому я маю поважати владу? — спокійно спитав мене Вескотт.

Полковник сьогодні вранці вернувся з Пентагона і, не заїжджаючи додому, прямо зі злітної смуги попрямував у свій кабінет. День сьогодні був не особливо зайнятий, тому командир запросив Рассела, мене й напарницю у гості. У гостях давали каву з пончиками. Говорили про Сирію і політику.

— Удар по базі аль-Шайрат — це не було одноосібне й самостійне рішення Трампа. Радше навпаки, президент дослухався до того, що вже досить тривалий час говорить йому Пентагон. А ООН знову соплі жувала? — підколов мене полковник.

— Росія і Китай наклали вето… — я приготувався пояснити механізм і мотивацію, однак полковник мене перебив:

— «Вето-гівнето». Знов зібрались, щось там зачитали і розійшлись. Думаєш, коли вони тільки написали першу букву в цій резолюції, вони не знали, ким і чому цей засраний папірчик буде заблоковано? Bullshit, Андрію! Сирійський представник нам каже: «Потрібно поважати сирійську владу на сирійських же територіях!». Назви мені хоч одну причину, чого я маю поважати владу? — спокійно спитав мене полковник. — Назви мені, бля, хоч одну всрану причину поважати ту всрану владу, яка чотири роки тому вбила своїх же громадян хімічними бомбами і знов це зробила тиждень тому? Bullshit!

Полковник підлив собі й мені