Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

второпав, бо вождь говорив надто швидко. Горюнов попросив вождя пояснити, що він сказав. Амнундак повільно, щоб Горохов міг перекладати кожне слово, розповів ось що:

— Наш народ, онкілони, багато років тому, змучений безперервними війнами з чукчами через оленячі пасовиська, вирішив піти від цих людей якнайдалі. Спочатку перейшли льодом на близькі острови, викопали землянки й стали жити спокійно. Але земля не сподобалася: влітку туман, взимку туман, весною туман, цілий рік туман. Люди почали мерти, олені також. І побачили люди, що птахи весною летять далі, на північ, а восени повертаються жирні. Надумали — підемо самі туди, куди птахи летять. Пішли раз — море не пустило, пішли вдруге — море замерзло погано, хуртовина поламала лід, багато народу й оленів потонуло. Дочекалися найхолоднішої зими, уперед послали розвідку. Лід міцний був. Усі пройшли й знайшли цю землю. Небагато залишилося людей, — мабуть, п’ятдесят було, а може й не було, не знаю.

Вождем на той час був великий шаман, який зцілював усі хвороби; він показав народу шлях на цю землю. Перед смертю він оголосив, що спокійно житимуть на цій землі онкілони доти, поки до них не приїдуть білі люди з Великої землі. І сказав він, що в руках у білих людей будуть громи й блискавки, неначе у властителів неба, які вбивають здалеку.

Коли ми побачили вас, перших білих людей, які прийшли до нас із Великої землі, ми пригадали слова старого шамана.

Жертви й моління

— Скажіть вождеві, — звернувся Горюнов до Микити, — що ми цілком мирні люди й лиха нікому не заподіємо. І нас привели сюди птахи, які летіли на північ. Ми захотіли тільки подивитися на ту землю, де птахи проводять літо. Ми подивимося її і підемо назад на нашу землю.

Горохов переклав ці слова.

— А чи є у ваших у руках громи й блискавки, що поражають здалеку? — запитав Амнундак.

Після цього питання очі всіх присутніх упилися в чужоземців у тривожному очікуванні. Горохов із подивом поглянув на Горюнова, а той сказав:

— А чи наші рушниці не громи й блискавки, що поражають здалеку? Онкілони так чи інакше дізнаються про них. Тож скористаймося нагодою й оточімо себе ще більшою пошаною, щоб нас вважали посланцями богів і не заподіяли нам лиха.

— Так, у нас є громи й блискавки! — повідомив Горохов вождеві. Тривожний шепіт пробіг у натовпі. Ті, хто сидів ближче до мандрівників, мимоволі відсахнулися. Вождь сказав:

— Покажіть їх нам, щоб ми знали, що ви — саме ті, кого послало небо. Але прошу вас — не вбивайте онкілонів!

— Вийдімо з оселі, щоб блискавка не поразила людей, — сказав Горюнов.

Вождь урочисто підвівся й пішов до виходу; за ним — мандрівники й усе населення, що трималося від них шанобливо на певній відстані.

— Приведіть жертовного оленя! — розпорядився Амнундак. — Нехай білі люди вразять його, щоб принести в жертву богам.

Кілька онкілонів побігли в ліс за землянкою й вивели звідти великого, майже білого північного оленя; тварина, ніби відчуваючи свою долю, опиралася й ревіла. За наказом Горохова, оленя прив’язали до кілка за двісті кроків від землянки. Мандрівники, замінивши в рушницях розривні кулі звичайними, дали залп — й олень упав, як підкошений. Від грому пострілів усі онкілони впали на коліна й схилилися перед могутніми чужоземцями.

Піднявшись, Амнундак вимовив голосно, щоб чули всі присутні:

— Ми знаємо тепер, що ви — посланці неба, про яких говорив великий шаман. Будьте нашими гостями; все, що ми маємо — житло, їжа, одяг, олені, — ваше, розпоряджайтеся ним! Сьогодні ввечері шаман звернеться до богів і проситиме помилувати онкілонів, які зустріли посланців неба як дорогих гостей.

Закінчивши промову, Амнундак приклав руку до лоба, до серця й низько вклонився гостям, усі онкілони повторили його жест. У цей час притягли труп оленя й поклали до ніг вождя, який, показуючи на чотири рани в боці тварини, сказав:

— Усі чотири блискавки вразили жертву. Жінки, приготуйте м’ясо до вечірнього моління! Воїни, запросіть шамана в нашу оселю!

Після повернення в землянку поновилося частування молоком і копченою олениною, до якої подали коржики з борошна, приготовленого з плодів водяного горіха, і печену цибулю лілії. Ані хліба, ані чаю, ані тютюну онкілони не знали, і кілька сухарів та шматків цукру, які мандрівники дістали з торбин, пішли по руках, їх оглядали, обнюхували й куштували з великою цікавістю. Ще більшу увагу викликали люльки, які Горохов і Ордин запалили після їжі. Із певним жахом онкілони дивилися, як білі люди ковтають дим, через який сусіди кашляли і чхали. Велике захоплення викликав мідний чайник, повішений над вогнем; онкілони мали тільки дерев’яний і глиняний посуд і варили в ньому м’ясо, нагріваючи воду розпеченим каменем. Але чай без цукру, якого у мандрівників було малувато, щоб пригощати всіх, нікому не сподобався. Амнундак насилу випив запропоновану йому чашку й заявив, що напій онкілонів — він показав на бурдюк із молоком — смачніший.

Сокири й мисливські ножі також викликали величезну зацікавленість; їх оглядали, гладили, пробували й захоплювалися блиском, міцністю й дією порівняно з кам’яними сокирами й кістяними ножами онкілонів. За знаком Амнундака жінка зі зміями дістала із скриньки залізний ножик грубої роботи, поїдений іржею, який зберігався як реліквія. Показуючи його гостям, вождь сказав:

— Наші предки мали такі ножі, сокири, наконечники списів і стріл, які вимінювали в якутів, але самі робити не вміли. І ось, коли вони прийшли сюди, ці речі мало-помалу стали непридатними, поламалися, загубилися й онкілони знову почали робити кам’яні й кістяні.

Крот і Білуха, які вмостилися біля ніг гостей, викликали в онкілонів, які не мали собак, спочатку деякий острах. Коли Горохов запитав, чому в них немає собак, Амнундак розповів ось що:

— Через цих злих звірів почалася війна наших предків із чукчами. Наші предки були оленярами й собак не тримали, бо собаки нападають на оленів. Наші предки жили на березі моря і займалися оленярством і рибальством, ловлею тюленів, моржів; оселі будували з лісу, викинутого морем. Але ось прийшли чукчі, у них було багато собак, але не було оленів. Вони почали відтісняти нас із риболовних і звіроловних місць; коли в них не вистачало риби для собак, вони забирали в нас оленів. Через це й почалася війна. Чукчів було багато, нас було мало. От і довелося піти від них сюди.

— А скільки онкілонів живе тут? — запитав Горохов. — Увесь ваш народ тут? — Він обвів рукою присутніх.

Амнундак засміявся:

— Таких осель у нас