Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Я почувала себе обдуреною. Зарплатня, думаю, у нас однакова з тією жінкою. Бо погодитися працювати за ще меншу суму — то справжнє божевілля. Так, я йшла сюди не для грошей. Правильніше сказати, не для тих грошей, які мені платила Каліста. Я мала намір обкрадати її. І отримувати якісь нові знання. Але все одно почувала себе жертвою обману.

Я повернулася додому. Тіньовика, на щастя, в шафі не було. І плаща теж. Я усміхнулася. Схоже, йому припав до душі мій задум. Тепер перед ним відкривалися нові горизонти.

До вечора я пролежала на ліжку. Заснути не вдалося.

Трохи привела себе до ладу і пішла забирати істоту. Сьогодні мені доведеться пережити ще одну неприємну подію. Зустріч із Ревей та Рене. Як вони віднесуться до мене після сьогоднішнього візиту з Калістою?

Я важко зітхнула. Діватися нікуди. Чому? Бо це все одно вже сталося. Бо я не буду тікати від зустрічі з ними. Краще вже одразу розставити крапки над “і”. Недомовленість при стосунках з такими Відьмами може дорого мені коштувати. Так, скоріше за все, Ревей розкриє мою таємницю у світлі моїх відносин з Калістою. Це буде неприємно. Але це треба пережити, щоб рухатися далі. Це один із тих неприємних і невідворотних моментів, який тобі все одно треба пройти. Я могла не вести Міру сьогодні до Марселя. Взагалі не вести її туди більше ніколи. Та все одно рано чи пізно наші з Рене чи Ревей шляхи перетнуться. Краще хай це буде тут, коли поруч діти і ми, я майже була у цьому впевнена, просто матимемо неприємну розмову. Я намагатимуся все пояснити. Хоча, з іншого боку, виправдовуватися я не збираюся, бо не маю за що. Зрештою, розмови не уникнути. Як я й сказала, чим раніше все вирішиться, тим краще.

По дорозі за Мірою, я стала свідком розмови про Білу Відьму. Двоє літніх людей втомлено розмірковували, чи це спадкоємиця Нефтіс. Я навіть ходу свою зменшила, щоб дослухатися до їх розмови. Двоє аристократів. Обізнаних і освічених. Вони неквапливо прогулювалися вечірнім містом. Нефтіс була Білою Відьмою. Колись давно. Дивно, що її так виділяють серед інших. Адже і Калісту можна назвати Білою Відьмою. І будь-кого з Химерниць, що може входити в крижану душу. Чому саме Нефтіс? Чому її порівнюють саме зі мною? На жаль, я не могла про це спитати. Ще й тому, що ті два лідери, що йшли слід у слід за своїми господарями, не підпустили б мене. І саме тому, що я вимушена була триматися на деякій відстані від тих двох багатіїв, я не всі деталі розмови могла розчути. Прикро. Та нічого не вдієш. З їх тону я зрозуміла, що Нефтіс — то особа, якою вони хай і не захоплюються, але поважають. Про неї говорили з певним піднесенням. Становиться ще цікавіше.

Зрештою, пани звернули направо, я пішла навпростець.

Вдома вітчима ще не було, не повернувся поки з роботи. Мати привіталася зі мною. Сухо. Як і завжди останнім часом. Міра ж підбігла і застрибнула на руки. Я поцілувала її. А вона мене декілька разів і голосно.

- Ми йдемо до Марселя! - радісно кричала вона.

Я зробила собі посмішку на обличчі, та імітувала радісне поводження. Почекала, поки мати одягне Міру, яка весь час крутилася, намагалася вирватися від радощів, що її переповнювали, і постійно щось говорила до мене. Грошей мати не запропонувала. Я б і не взяла, але…

Ні слова про ті гроші, що вони повинні були виграти. Якщо зробили все так, як я казала. Чи, може, він і не казав їй нічого про те? Гаразд, то вже їх справи. Я, звісно ж, розраховувала на те, що мені повернуть борг, але не сильно переймалася з цього приводу. Були в мене нагальніші питання.

Дорогою до Червоного палацу я намагалася не відставати від Міри в плані веселощів. Правду кажучи, важко міркувати про одне, а зовні показувати зовсім інше, але коли ти таке провертаєш майже усе своє життя, то впоратися не так і складно. Ми весело щебетали, взявшись за руки. Я іноді смикала Міру, щоб вона не йшла по воді. Іноді піднімала за руку, допомагаючи їй перелетіти чергову калюжу. З криком “Юху-у-у” істота уявляла себе якимсь казковим героєм, якому до снаги літати у повітрі. Мене бавила її така дитяча наївність. Її веселість і вміння знаходити позитивне у всьому, навіть у калюжах. Я тішилася тим, якою життєрадісною вона росте. Насправді, у неї було чому повчитися. І, зізнатися, я трохи заразилася її настроєм, поки ми дійшли до Червоної деки. Перейняла якийсь душевний спокій і гарний настрій.

Пропустили через браму до деки нас без проблем. Тільки й того, що не вклонилися. Міра, як завжди, у деці трималася за мою руку сильніше. І весь час дивилася у різні боки, безперервно крутячи головою направо і наліво. Я ж відчувала багато Відьом. Занадто багато. Звісно, сітку відчуттів я не могла закинути, та коли вони так близько і їх так багато, то моя мережа і не потрібна.

До Червоного палацу нас впустили одразу. Ми пішли до вхідних дверей, а Міра при цьому радісно пищала. Нас зустріла Ревей.

Відчинила нам двері. Міру пропустила повз себе. Трохи зігнулася.

- Біжи, Марсель тебе вже зачекався. Ти знаєш, де він. - сказала Відьма до істоти.

- А Едей? - одразу задала питання дитина, не виявляючи бажання розлучатися зі мною.

- Дорослим треба поговорити, гаразд? - таким лагідним і добрим тоном запитала Ревей.

Міра кивнула, помахала мені своєю рученяткою, і побігла по коридору, який вона вже добре знала. Ревей випросталася, схилила трохи голову набік, пильно вдивляючись в мої очі. Напевно, в першу чергу вона намагалася мене зрозуміти. Чому не спитати прямо? Це ж Відьма. Вона не буде падати так низько, щоб запитувати щось, що вона достеменно не знає, у простолюдинки, якою я була в її очах. Якою я стала в її очах. Всі натяки на парості чогось, що віддалено нагадувало б повагу, як корова язиком злизала. Очі, повні прихованої злості. Я відчувала це, хоч і не бачила.

В дальньому кінці довгого коридору швидкі нервові кроки. Передбойовий стан у Відьми, що наближалася з погано освітленого краю коридору. Я знала, хто ним рухається.