Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Зате тепер я спостерігала за водичкою, що виблискувала в променях сонечка, прямо з вулиці. Я ходила від вхідних дверей у паркані і до дверей до кухні. Мене влаштовувало, як проходив мій день. Відьму не бачу. Трохи волого на вулиці, та нічого. А от хвилин через десять я вже й зрозуміла, що прийшов час кликати Відьму. До нашого двору подали карету.

Каліста спустилася миттєво. Думаю, вона виглядала у вікно, бо коли я зайшла до дому її покликати, то почула кроки Відьми нагорі.

Ми сіли в карету. Насправді, я завжди вважала, що це буде якийсь особливий момент. Якась особлива подія, що на роки вріжеться мені в пам’ять. Але це точно не той день, що я хотіла б запам’ятати. Напевно, я про це здогадувалася ще з самого ранку.

Сиділи ми навпроти одна одної. Каліста відхилила завіски на віконці. Напевно, для того, щоб її зайвий раз побачили в місті. Стара Відьма, яка вже на шляху до забуття. Вона ловила кожен момент, яким можна було про себе нагадати. І сіла Каліста ближче до вікна. Я ж намагалася отримати задоволення від поїздки. Згадувала всі ті моменти, коли я хотіла проїхатися каретою містом. Але чомусь так і не змогла добитися позитивних почуттів, які б могли наповнити мене зсередини і підняти настрій.

Я не знала, куди направляється наша карета. Сидячи у закритій коробці напрямок визначити не так і легко. Ми багато разів повертали. Довго їхали. Вертілися. Пару разів зупинялися по дорозі, як от прямо зараз. Каліста під час усієї подорожі горділиво дивилася у вікно. Вирячалася, простими словами. На мене жодного разу не поглянула. І ні пари з вуст щодо того, чому я сьогодні запізнилася. Воно й зрозуміло, навіщо їй зайві слова казати? Вирахує з моєї платні за цілий день та і все.

Опустивши понуро голову, я дивилася на свої черевики. Карета повільно совалася. Ось чергова зупинка.

- Вставай, і подаси мені руку. - несподівано промовила Каліста. - Ти що, не чуєш? - повторила вона, поки я прийшла до тями.

Хутко вискочивши з карети, я стала лицем до неї  і подала Відьмі руку. Всередині у мене все стислося. Аж в животі забриньчало.

Відьма фиркнула, невдоволено схопилася за мою руку, і вилізла на сонячний день. Її нога ступила на бруківку. Я ж так і залишилася стояти, не в силах змусити себе розвернутися.

- Ідеш зі мною, будеш прислужувати там. - наказала Каліста.

В мене все впало всередині. Якщо ще десь і жевріла надія, то тепер вона випарувалася. Як і всі інші мої мрії.

Я повільно розвернулася. Я знала цю бруківку. Цю деку і цей будинок. Палац. Червоний палац Червоної деки. Руки в мене тремтіли. Я намагалася відновити контроль над своїми емоціями, та це виявилося вкрай складно. Без кам’яного обличчя не обійтися. Але в такому місці, що перенасичене Відьмами, краще не спокушати долю. Тому я глибоко вдихнула, сказала собі, що я вже тут, я сильна, я через все це пройду. Справді стало трохи легше. Треба проговорювати, хай і про себе, такі речі. Дійсно стає легше. Я з полегкістю зітхнула. Підняла вище підборіддя. Якщо вже влізла в таке лайно, то збережу своє обличчя.

Двері відчинилися. Дві Відьми по обидва боки проходу. Одна в питальному виразу обличчя задрала підборіддя.

- Каліста Віалі, якщо ви не знаєте.

- Ціль візиту. - безцеремонно вимовила одна з Відьом. Вона навіть не заморочилася, щоб зробити собі питальну інтонацію.

- Я вам не ворог. Коли у однієї із нас біда, інші повинні допомагати. Чи не так? - й бровою не повела Каліста.

Відьми секунду стояли непорушно. Потім переглянулися і розійшлися у різні боки, даючи нам дорогу. Віалі ще якийсь час постояла на місці, а лиш потім направилася до палацу. Підборіддя гордо піднято, твердий погляд, бездоганна постава, впевнена хода. В такі моменти я намагалася її наслідувати. Манеру триматися у важких ситуаціях і всі фізичні прояви цього вміння. Поки ми йшли до дверей у палац, я нарахувала одинадцять Відьом. Всі вони то тут, то там стояли невеличкими групками. Всі кидали погляди на нас з Калістою. Або байдужі, або з легенькою домішкою справжньої ненависті. Я не могла їх у цьому звинуватити. Нам відчинили двері.

І я побачила Ревей, а ще далі за нею і Лоран. Прикусила губу, але очі від неї не відвела. Відьма, що цілком природно з її уміннями, не подала навіть вигляду, що бачить мене не вперше. Вона зовсім не звернула на мене увагу, хоча я була впевнена, що Ревей впізнала мене.

Як пройшла їх зустріч? Не знаю. Мене залишили стояти в коридорі. Двері зачинили. Хвилин через п’ять вийшла Каліста. Я пішла за нею. От і все.

В центрі міста ми вийшли з карети. Ще одна прогулянка каретою, яка зовсім не принесла мені й краплини радості. Лише смуток і поганий настрій. А ще я зайвий раз упевнилася в тому, що Каліста розтринькала свої статки у далекому минулому. Тепер від її колишнього багатства залишилася лише тінь. Скоріше за все візник погнав коня до стійла, а Каліста домовилася, що вона встане в якомусь пункті на його шляху назад. Звичайно, за це теж потрібно було брати гроші, та я не впевнена, що з Калісти за це взяли хоч мідяк. Відьми можуть бути переконливими.

Через півміста ми йшли довго. Я думала про своє. Добре, що Каліста не розмовляла зі мною. Я могла побути на самоті зі своїми думками. Голова була забита лише тим, як тепер пройде зустріч увечері із Рене. Мене це, зізнатися, бентежило. Найбільше я хвилювалася за те, щоб при Мірі не було нічого сказано такого, що б могло її травмувати. Я дуже боялася за те, щоб вона знову не перестала говорити. Чомусь за себе я навіть не думала. Напевно десь на підсвідомості була впевнена, що зі мною все буде гаразд. Всі думки про Міру.

- Можеш іти додому. - несподівано сказала Каліста, коли я вже відчиняла їй двері до кухні її власного дому.

Я закліпала очима, не зовсім розуміючи того, що щойно сталося.

- Чого лупаєш? - зі злістю в голосі кинула Каліста. - Прийдеш на початок наступного циклу. Чи ти вже рахувати розучилася?

Відьма зайшла у відчинені двері, залишивши мене саму. Та я встигла побачити прислугу, яка мене змінює. Стара напівзгорблена жінка з таким характерним кольором обличчя. Таке мають люди, які пили все своє життя. Думаю, половини зубів вона теж не мала. Ні про яке вміння читати не могло йти й мови. Я призадумалася. Виходить, що Каліста наймала мені на зміну людину, яка зовсім по своїм вмінням і знанням мені не рівня. І по зовнішньому вигляду. Тому Відьма й наказала вийти мені сьогодні для зустрічі з Рене.