Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Ті перелякані очі пошивмейстерів я запам’ятаю надовго. З яким жахом вони на мене дивилися. Одна навіть скрикнула і випустила з рук усе, що кудись несла. Дві інші задеревіли прямо на своїх місцях. А як би ви відреагували, якби розлючена Відьма з запаленими блакитними очима як фурія залетіла в майстерню і промчала по ній? Звісно, я йшла на ризик. Мене могли відчути Відьми, якщо вони проходили б десь поряд. Та я вже дуже хотіла собі плащ.

Отож, заколовши собі волосся так, щоб здалеку бути схожою на усіх тих чудернацьких нових Відьом, я запалила очі і влетіла в майстерню.

- Мені потрібен плащ. Чим скоріше, тим краще. Він потрібен на вчора. Швидко знімайте заміри. - розлюченим наказним тоном нервово кричала я на всіх. Тобто, вела себе так, як зазвичай поводять себе всі Відьми.

Очі гасити не можна, бо вони в мене не стануть просто блакитними. І всі побачать, що вони в мене карі. Це могло стати проблемою. Ніхто не повірить, що я належу до нового клану. Тому все треба зробити швидко, аби мене не встигли відчути.

- Один з тих плащів, які ми всі носимо. Ви ж уже такий шили, чи будете заперечувати. - вогняні очі пашіли злістю. Її не важко зробити.

- Так, так, пані, в нас вже всі розкрої. Тільки розміри потрібно заміряти. - швиденько підбігла до мене одна з них.

- У мене будуть певні забаганки. - я вдала, що починаю заспокоюватися.

Мені ж потрібні кишені для ножів? Чи ще для чогось. І ремінь потрібний до плаща, щоб, коли треба, він не так сильно розвивався. А ще я хотіла комірець повище, і щоб зсередини він був оздоблений приємним на дотик матеріалом. Капюшон я зажадала меншого розміру, аніж носять Відьми. Рукава трохи тонкіші. І ще ґудзики мені потрібні іншої форми. І та частина, що накладається зверху на іншу, я хотіла, щоб виглядала більше агресивніше, трохи навскоси. З гострими краями. Перевіривши наскільки ретельно ті жіночки записали мої побажання, я спитала, скільки це буде коштувати. Найгірша частина вистави для мене. Я була готова до високої ціни, та їх слова приголомшили навіть мене. А ще ж потрібно дати трохи більше, бо я грала роль багатої Відьми.

Вийшовши звідтіля я зрозуміла, що віддала ледь не всі гроші, що мала. Ті мізерні мідяки, що лишилися мені, не прогодують мене і два дні. Добре, хоч вистачило розрахуватися. Звісно, я б вигадала якусь історію, щоб там не червоніти, але час було б згаяно.

Задоволена тим, що я матиму плащ, і дуже розлючена тим, якою ціною він мені дістався, я прудко крокувала вулицями міста. Прямо до Калісти. В повітрі літав запах весни. Він нав’язливо мчав за тобою, куди б ти не пішла. Чіпляв за носа, бився в очі і силоміць намагався зачепити чуйність, змінивши важкий втомлений зимовий настрій легким і веселим весняним. Та він оманливий. Поки йдеш на сонечку, то весняний вітерець шепоче тобі, що він з тобою навіки, тільки йди за ним, але варто зайти в тінь, як він зрадницьки залишає тебе сам на сам з холодним білим, хоч місцями трохи посірівшим, снігом. Не варто довіряти цій примарі.

Я обрала дорогу, якою йти до Калісти, одну з найдовших. Хотіла пройти коло того мосту. На всяк випадок заглянула, чи не видно там, внизу, того божевільного. Нікого. Десь, мабуть, гріється в теплішому місці. Зате я мала можливість побачити і почути річку. Напевно, можна сказати, що вона пережила зиму. Хоч ночами ще прохолодно, та річка впоралася з цією, по її міркам, не такою і великою проблемою на відмінно. Де-не-де під берегами виднілася крига, яка день у день дедалі сильніше розмивалася її швидкою водою. Та і сонечко допомагало. Я підняла погляд у небо. Хмари. Не сьогодні, значить, допомагатиме. Та жовту розмиту пляму через ті сірі хмарки розгледіти не важко. Отак усю дорогу я намагалася милуватися краєвидом, згадувати щось своє, позитивне. Все задля того, щоб не думати про Відьму, до якої я мала б поспішати з самого ранку. Ось уже й пустир. З кожним наступним кроком настрій мій падав. Як же хотілося розвернутися і піти додому. Я б знайшла чим себе зайняти.

Карета коло дому Калісти. Поганий знак.

Мало того, що я спізнилася, так ще й вона буде зла на мене за те, що перед кимось важливим їй не буде на кого скинути свою злість. Я глибоко вдихнула і увійшла до кухні. Пройшла нею, повісила свого плаща. Вийшла до коридору і почула голоси. Каліста розмовляла з чоловіком. Я швиденько піднялася на другий поверх, зайшла у відчинені двері кімнати Калісти.

- Пані, я виконала ваше завдання, можу приступити до наступного. - я покірно схилила голову, збрехавши і їй, і не кому іншому, як самому Ніколіні.

- Вийди геть! - крикнула Каліста, демонструючи свою зверхність і величезну прірву між нами у соціальному статусі. - Скільки разів тобі казати, щоб без дозволу не заходила!? Через тебе всі й так думають, що я беру собі робітниць несповна розуму через жаль до них. Пішла!

Я знову схилила голову, підігруючі її бездоганній грі.

- Ти віднесла всі продукти до комори? - навздогін кинула мені Відьма.

- Зараз цим і займуся. - я намагалася зробити собі покірний тон, хоч не сильно старалася.

Звісно, ніяких продуктів ні до якої комори нести не потрібно було. Я сіла на стілець у кухні, пригадуючи, що мені взагалі потрібно робити у Калісти. Та за вікном так присвітило сонечко, так почали блищати сніжинки, що поволі перетворювалися на воду й утворювали малесенькі струмочки. Я не могла відвести від них погляд. Аж поки не почула, як гримнули двері. Він пішов. Колись, мій кумир. А тепер… Навіть не знаю, як до нього відноситися після того, як я зрозуміла, що він перебував у змові з Відьмами під час проведення Великих Поєдинків. Ну, це тоді, коли ледь не загинула Рене.

Кроки по коридору. Я миттю підхопилася, побігла до відра з водою і зачерпнула першим посудом, що потрапив під руку.

- Збирайся. Ми їдемо. - кинула вона мені з порога і направилася до своєї кімнати. - Покличеш мене.

Куди покликати? Коли покликати? Але я не могла задати цих питань вголос.