Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли мадемуазель підняла на руках мою білосніжну майже готову сукню, я відчула, що червонію. Я цілувала усіх, хто був у кімнаті, і благала:
— Прошу вас, залиште мене саму. Я не зможу одягнутися, коли всі дивляться. Уявіть собі, як Чаликушу одягне довгу сукню й стане павою. Сміх же який… Я й сама, мабуть, не втримаюся. Скільки я просила, мовляв, буду в своїй звичайній сукні, та тільки хто зважає на моє горе.
Коли мадемуазель несла сукню, мені здалося, що хтось ловить мене, і я, зіщулившись у куточку, затремтіла, мов листочок..
А за дверима галасували й хотіли будь-що увійти.
— Ще трошки, прошу вас, я вас покличу, — попросила я.
Але вони не вірили й тиснулися в двері, мабуть, боялися, що я покличу їх після того, як роздягнуся.
Поміж мною й ними почалася боротьба, повна хвилювань. Вони, малі й старі, сміялися, тиснулися у двері, галасували, а я намагалася утримати їх.
Збігалися знадвору діти і, вицокуючи залізними підківками, горлали: «Облога… Облога… Війна…» На цей крик збіглася уся садиба.
— Стривайте, — кричала із-за моїх пліч мадемуазель, — не заходьте… Сукня ж порветься!..
Аж це стихло. Почулися кроки.
— Відчини, Феріде, це я. Мені ж не забороняється. Я прийшов тобі допомогти.
Я мало не збожеволіла.
— Хай заходять усі, це нічого, — крикнула я, — але ти — ні!.. Аллахом присягаюся, я заплачу… Будь ласка, не заходь, прошу тебе…
Але Кямран, незважаючи на мої благання, навалився на двері, аж обидві половинки розчинилися.
Я зойкнула, ухопила якесь пальто і, закутавшись ним, кинулася в куток.
Мадемуазель вже непритомніла і рвала на собі коси.
— Пропала сукня, — стогнала вона.
А Кямран потягнув край пальта й усміхнувся:
— Феріде, час уже визнати свою поразку. Розкутайся, хай і я побачу.
Я сиділа мовчазна й пригнічена.
Кямран трішки почекав і повів далі:
— Феріде, я щойно з вулиці… Так стомився. Не треба так… Мені так хочеться побачити тебе в новій сукні, що я не витримаю й розкутаю тебе силою. Рахую до п’яти: раз, два, три, чотири, п’ять…
Кямран намагався лічити якомога повільніше. Та, промовивши п’ять, він швидко потягнув пальто за край і побачив моє заплакане обличчя. Розгубившись, він лед^ ве повиштовхував усіх з кімнати й зачинив двері.
Мадемуазель від подиву слова не могла промовити. Кямран теж був у близькому до того стані. Нарешті він обізвався, знічено й журно:
— Даруй мені, Феріде… Я хотів з тобою трохи пожартувати. Думав, що маю право. Але ти ще й досі дитя… Ти пробачиш мені?
Я все ще кутала голову пальтом.
— Гаразд… Але ти зараз же вийдеш.
— З тією умовою, — вхопився він за мої слова, — що чекатиму на тебе край саду біля того каменя… Пам’ятаєш, якось увечері, чотири роки тому, ми помирилися там. Чи не зробити нам і сьогодні цього, га? Ти обіцяєш?
Я вагалася, але промовила:
— Гаразд, я прийду… А зараз іди…
Бідна мадемуазель боялася навіть обізватися до нареченої з такою украй дивною вдачею. Мовчки роздягла вона мене, і я знову убралася в свою коротеньку рожеву сукню, на яку одягла ще чорний школярський фартух. І, навіть не глянувши на Мюжгян, я кинулася до себе в кімнату й довго вмивалася холодною водою, аж поки не відійшли очі.
А коли вийшла в сад, вже поночіло. Треба було підійти до Кямрана, щоб ніхто не помітив.
Я прикинулася, ніби іду, як завжди, на прогулянку, й пішла повз кухню, де перемовилася з кухарем, а потім подалася до воріт. Я хотіла спершу замести слід, а вже тоді йти до каменя… Але…
Біля завжди відчинених воріт я побачила раптом високу жінку в чорному чаршафі. Лице приховувала вуаль.
Жінка мала такий вигляд, наче хотіла про щось дізнатися, та заходити в двір не наважувалася.
Кямран давно вже чекав на мене, а я все ще була тут. Я боялася, що біля воріт стоїть якась знайома і тоді мені доведеться порозмовляти з нею, а отже, затриматися знову. Тому я хотіла вже йти в сад, як жінка гукнула:
— Кючюк ханим [19], вибачайте, що потурбую вас…
Що я мала робити? Отже, повернулася знову до воріт.
— Будь ласка, ханим-ефенді, я вас слухаю.
— Це дім померлого Сейфеттіна-паші, чи не так?
— Так, пані.
— Тоді я маю одне прохання.
— Прошу, пані.
— Мені треба поговорити з пані Феріде.
Я, щоб не засміятися, нахилила голову. Уперше в житті мене названо пані. Тільки як сказати, що «пані» Феріде — це я. Все ще не наважуючись признатися, я кусала губи й так відповідала:
— Гаразд, ханим-ефенді, заходьте будь-ласка. А там запитаєте в будинку, і вам покличуть пані Феріде.
Жінка увійшла й стала біля мене.
— Як добре, моя дитино, що я вас зустріла. Я буду вас прохати, щоб допомогли мені. Ви будете свідком моєї розмови з Феріде-ханим. Але більше ніхто не повинен про це знати.
Я з подивом глянула їй в обличчя, але пітьма й чорна вуаль приховували жінчине обличчя.
Я ще вагалася, але все-таки промовила:
— Ханим-ефенді, я вам не сказала, бо одягнена абияк… Але Феріде — я сама.
Жінка ледь захвилювалася:
— Ви та Феріде-ханим, з якою одружується Кямран-бей?
— Тут тільки одна Феріде, — усміхнулася я.
Жінка в чорному чаршафі мовчала. Ще недавно вона так нетерпляче хотіла побачити Феріде, а зараз стояла ков укопана. В чому справа? Може, вона не вірила, що я Феріде? А може, щось інше?
Намагаючись приховати свою цікавість, я сказала:
— Слухаю вас, ханим-ефенді.
Але вона й далі мовчала.
Мені впала в око лава поміж деревами, і я запропонувала:
— Коли хочете, ходімте туди. Там ніхто нам не заважатиме.
Ми сіли, а вона все ще мовчала. Та ось, здається, наважилася, бо рішучим рухом відкинула вуаль, і я побачила розумне нервове обличчя. Воно було смертельно бліде, хоч надворі вже споночіло. Жінці було десь тридцять років.
— Феріде-ханим, — почала вона, — я прийшла сюди за дорученням моєї давньої подруги. Але й не сподівалася, що завдання, яке я на себе взяла, буде таке тяжке… Щойно я прохала вас покликати Феріде-ханим, а зараз мені хочеться тікати…
Мене пройняло тремтінням, закалатало серце. Але я відчула, що, коли не поведуся сміливо, вона нічого не скаже і втече. Я намагалася промовити спокійно:
— Ханим-ефенді, місія е місія, треба бути сміливою. Чи ваша подруга знає мене?
— Ні, правильніше б сказати, вона тільки знає, що ви наречена Кямран-бея.
— А його вона знає?
А мені теж забракло сили запитувати далі. Я вмирала, мені треба було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чаликушу», після закриття браузера.