Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

полоненим, інвалідам, сиротам і вдовам жінки України показали свою здатність до громадянської самоорганізації в надзвичайних обставинах війни, уміння ефективно вирішувати складні гуманітарні питання із залученням різних ресурсів, а головне — засвідчили готовність бути активними громадянками, які не стоять осторонь біди, що спіткала їх народ. Це було одним з наслідків феміністичного руху попередніх років і стало важливим поштовхом для його піднесення в майбутньому.

Благодійна й культурно-освітня праця жіноцтва в таборах українських військових полонених, виселенців і депортованих осіб

Під час Великої війни значна частина українського населення була примусово виселена з місць перебігу воєнних подій до спеціальних таборів (Ґмінд), багатьох за «державну зраду» австрійська влада депортувала до табору Талергоф. Побутові умови в цих місцях були назагал погані, відчувалася й національна дискримінація, оскільки табори не були суто українськими. У таких умовах жінкам доводилося братися до громадської роботи, яка передбачала не тільки національно-патріотичне виховання населення, а й забезпечення виселенців продуктами, одягом тощо. Крім того, жінки бралися до суспільної праці й у середовищі добровільної еміграції: на час російської окупації частина українських жінок (разом з чоловіками) виїхала до Відня.

Однією з перших благодійних організацій, до якої долучилось українське жіноцтво під час війни, став «Український жіночий комітет допомоги пораненим воякам» (Ukrainisches Damenhilfskomitee fur Verwundete Soldaten). Комітет розпочав роботу y Відні наприкінці 1914 р. і діяв, як стверджують Анна Жук і Олена Залізняк, до 1920 року. Ініціаторками його створення були українки-емігрантки. Головою Комітету була спочатку Олена Левицька, дружина депутата парламенту Є. Левицького, згодом — Ольга Ціпановська.

Головним завданням членок Комітету був розшук українських жовнірів, надання їм допомоги у віденських шпиталях. У період Першої світової війни в Австрії опинилося майже 50 тис. українських вояків, які перебували в поганих умовах, а українське слово стояло тут «на індексі» — нерідко над ліжками наших жовнірів виднілись таблички з написом «pole» (поляк). Зважаючи на це, членки Комітету зверталися до керівників лікарень із проханнями покращити умови перебування поранених українців. Солдатам допомагали писати листи до рідних, подавати звістки в рубрику «Розшуки» до газети «Діло», забезпечували поранених і хворих книжками, часописами, календарями, молитовниками.

Український жіночий комітет допомоги пораненим воякам у Відні, 1916 р. (Калєндарик для Сїчових Стрільцїв і Жовнїрів-Українцїв, Відень, 1917 рік)

Жіночий комітет допомоги пораненим працював у шпиталях, що розміщувалися в 11 округах Відня, а військові бараки діяли ще у трьох округах. Забезпечення солдатів словниками сприяло кращому їх порозумінню з медпрацівниками. У військовому шпиталі № 4 в Грінцінгу (одна з околиць Відня) було започатковано щоденні курси, де вояків навчали української граматики, основ арифметики, німецької мови. До навчання зголосилося понад 200 жовнірів. Для хворих, які мали дозвіл виходити в місто, жінки організували бібліотеку, двічі на тиждень. Таких українських бібліотек у Відні і поза австрійською столицею силами Комітету було засновано понад 60, і кожна містила по 40–60 творів українською мовою.

Упродовж 1916 р. разом із Союзом визволення України (СВУ) Комітет розширив діяльність на табори полонених. Завдяки діяльності СВУ багато військовополонених українців було переведено до окремих таборів в Австро-Угорщині (Фрайштадт, Дуна-Сардагель) і Німеччині (Вецляр, Зальцведель, Раштат). У таборах відкривали читальні, школи, діяли хори, кооперативні й господарські курси. Членки Комітету розповсюджували серед полонених українські газети, журнали, друковані видання, зокрема тижневик «Рідне слово», «Кобзар». На Різдво, Великдень, Шевченківські дні жіноцтво влаштовувало для українських військовиків концерти, куди залучали найкращих українських мистців: Любку Колессу, Галину Левицьку, Володимиру Божейку, Ванду Остапчук.

Комітет організовував допомогу українським січовим стрільцям, для солдатів на фронті збирав і відправляв літературу — молитовники, близько 60 тис. примірників часописів і 15 тис. книжок: «З кривавого шляху УСС», «Про українських козаків, татар та турків», «Про житє Тараса Шевченка», календарі «Просвіти» за 1916–1918 роки.

Від 1918 р. членки Комітету займалися й пропагандистською діяльністю. Жінки заснували так званий «Комітет інформаційний», завданням якого була організація чергування на вокзалах українських жовнірів скерування їх у міські бараки на Лаерштрассе. Така робота була надзвичайно потрібного і своєчасною, так само діяли русофільські організації Відня, Праги, Берліна.

Розглядаючи доброчинність жіноцтва під час Великої війни, не можна не згадати про «Жіночий комітет» — товариство, що виникло в березні 1916 р. у таборі українців-виселенців і біженців м. Ґмінд. У межах «політики опіки» міністерства внутрішніх справ Австро-Угорщини табір Ґмінд із його понад 36-тисячним населенням змушував до співіснування людей різних національностей, соціального складу, релігійних і політичних уподобань, віку, що призводило до конфліктів. Найбільше потерпали жінки, яких примусово розлучали з родинами й дітьми і які не мали належних умов проживання і праці. Саме ці жінки (разом з чоловіками) стали організаторками культурно-освітнього життя земляків у таборах.

Архівні дані й спогади сучасників засвідчують, що «Жіночий комітет» Ґмінда зайнявся освітою для неписьменних через видання букваря, закупівлю шкільних підручників, преси. Близько 3 тис. букварів було замовлено в книгарні Тараса Шевченка. Для цього зібрали 2774 крони, які передали адміністрації «Діла» з проханням надати в Ґмінд необхідну літературу. Силами «Жіночого комітету» було запроваджено читання викладів (рефератів) з історії, української літератури, природничих наук, державного устрою і права, виховання. Навесні 1916 р. жінки ініціювали постановку драматичних вистав «Верховинці» й «Наталка-Полтавка», що отримали схвальні відгуки від офіційних гостей.

За час існування Комітету жінки порушили питання «самаритянської допомоги», метою якої була опіка над інвалідами і хворими Ґмінда. Українки створили в таборі дитячі захисти (дитсадки), що покращило становище сиріт. Діти в захистах мали однострої, необхідне наукове приладдя, харчування. Ольга Бачинська, Августина Кабаровська, Євгенія Бобовська започаткували в таборі курси вишивання, які відвідували близько сотні дівчат. Практика вишивання засвідчила не тільки матеріальну, а й психологічну перевагу для дівчат і жінок, які часто зазнавали в таборі депресії й хронічної втоми. Ручні роботи і вишиванки ґміндівських українок здобули славу й повагу з боку австрійських урядовців і членів цісарського дому під час виставки «Опіка над біженцями», що пройшла у Відні 1916 року.

Крім учасниць «Жіночого Комітету» особливий слід у Ґмінді залишила Катря Гриневичева, котрій довелося поряд із громадською й учительською працею творити там неперевершені прозові твори. Пережите й вистраждане вилилося на папір у збірці «Непоборні», що містить 23 оповідання й новели, присвячені героїзмові і посвяті української жінки під час війни. Про пережите у Ґмінді писала й учителька Марія Ленерт-Домбровська,