Клайв Баркер - Що ховається у сутінках. Антология

скиглити, як дівчисько, — смикнув його Майк. — Ми скинемо цей нужник у річку і вшиємося звідси ще до того, як він встигне підвестися з ліжка і натягнути підштанки.

— Не знаю, Майку… — з сумнівом пробурчав Бубба.

— Отже, на полі я прикриваю ваші зади, а ви, коли доходить до справи, уже і в штани наклали? — Майк з ображеним виглядом змахнув з очей пасма світлого волосся. — Взагалі-то це прикро. Дуже.

Френк і Бубба перезирнулися. Їм не подобалося, коли Майк ставив під сумнів їхню відданість, хоч на футбольному полі, хоч поза ним.

— Ну, гаразд, гаразд! — нарешті промовив Френк. — Давай покінчимо з цим і звалимо звідси якнайшвидше.

— Хлопці, я знав, що ви зрозумієте мене. — З тріумфальною посмішкою Майк повів їх униз уздовж крутого берега, через струмочок і вгору протилежним схилом.

Поки піднялися, дуже захекалися. Трійця зупинилася, роздивляючись будиночок. Споруда мала заввишки футів шість з половиною,[15] завширшки — п’ять, стіни зі старих колод були накриті дахом із іржавої рифленої жерсті. У верхній панелі дверей на завісах був прорізаний традиційний півмісяць. У ньому не було нічого примітного, крім однієї деталі. Основу конструкції чотири рази оперезував товстий ланцюг, з’єднаний великою колодою.

Поки вони стояли перед нужником, усередині щось ворухнулося.

— Дідько! — Бубба відскочив на кілька кроків, як ужалений. — Там хтось є.

Майк красномовно закотив очі.

— Ну так… Ти що, ланцюга не бачиш? Можу посперечатися, Гаррі Гудині не ходить сюди відкрити кінґстон.

Очі здорованя лайнбекера підозріло звузилися.

— Хто-хто?

— Ніхто. Напевно, це опосум або єнот. Давай пхати його з урвища і вшиватися.

Утрьох вони вперлися руками в східну стінку відхожого місця і почали штовхати. Нічого не трапилося. Споруда не похитнулася.

— Ще раз, — сказав Майк.

Вони зробили другу спробу. Дошки тихенько рипнули, але конструкція не зрушила ні на дюйм.

— Ця стара халабуда наче з каменю побудована, — промовив Френк. — Що цей дідуган з нею зробив? Бетонний фундамент, чи що, під неї залив?

— Бубба сам може зіштовхнути цю штуку, — роздратовано сказав Майк і подивився на Буббу. — Притулись до стіни спиною, друже. Уяви собі, що це красунчик квотербек «Калхоун» і насунься з усієї сили.

— Гаразд. — Майк точно знав, на яку кнопку треба натиснути. Він знав, що Бубба ненавидів Троя Ендрюса зі «Срібних тигрів Калхоун», який був навіть більшим гівнюком, ніж сам Майк, якщо таке взагалі можливо.

Бубба підпер богатирським плечем кут дерев’яного нужника, уперся ногами у вкриту мохом землю і почав щосили штовхати. Від напруження обличчя його побуряковіло.

Деревина затріщала, заскреготіла, те, що утримувало нужник на землі, почало піддаватися.

— Ну ж бо! — розсміявся Майк. — Скрути її.

— Тихіше ти! — цитькнув на нього Френк і нервово подивився на темну стежку, яка вела до ферми Чамберса. — Старий почує.

— Ну і нехай чує, — випалив напівп’яний квортербек. — Я наскубу його суху дупу, якщо він з’явиться сюди і почне гнати на мене.

Майк і Френк стали дивитися, як Бубба, сопучи, нарешті зрушив з місця нужник. Він повільно нахилився, потім дерев’яна конструкція покотилася вниз схилом і з гуркотом розбилася об кам’янисте дно Ґрин Крик, розлетівшись вибухом трісок і спотвореної жерсті.

Незважаючи на небезпеку, на яку наражав усіх, Майк Стинсон видав войовничий гучний крик:

— Так! Знаходь і руйнуй! «Ведмеді округу Бедлоу» — один… нужник — нуль.

Френк не втримався і розсміявся.

— Ти правий на всі сто, чуваче.

Місячне світло відкрило погляду те, за що тримався нужник. Широка пласка плита з сірого каменю з тріщиною.

Зацікавившись, Бубба підійшов і зазирнув усередину. Зазвичай у старих нужниках крізь дірку щось видно — ну, там, купа вапна, обсипана туалетним папером і лайном, — але в тріщині, схоже, нічого не було. Лише непроглядна темрява.

— Що там? — запитав Френк.

— Нічого. — Він підняв камінчик, що валявся поруч, і кинув його в тріщину.

Вони прислухалися, чекаючи удару каменя об дно, але не почули нічого. Не було жодних звуків.

— Дивно, — сказав Бубба. Здоровань повернувся до них і знизав величезними плечима. — Дірка, типу, бездонна…

Цієї самої миті Майк Стинсон і Френк Беннетт помітили рух за спиною свого друга… де прямо біля його ніг зяяла широка тріщина в камені. А потім істота раптом протислася крізь дірку і нависла над Буббою, через що тристадесятифунтовий,[16] вигодуваний на стероїдах і бобах сімнадцятирічний парубок став схожим на трирічного карапуза.

Бубба побачив приголомшений вираз на обличчях приятелів.

— Ви чого?

Потім він повернувся і закричав. Воно чимось нагадувало кажана, із тією різницею, що було блідо-сірого кольору, геть позбавлене вовни та разів у двадцять-тридцять перевершувало розмірами будь-якого кажана, котрого йому коли-небудь доводилося бачити. Білі незрячі очі сліпо витріщалися на нього, поки він не закричав. Потім воно встромило вигнуті пазурі глибоко в його плечі, краючи вініл спортивної куртки і вчепившись у м’ясо та кістки під нею. Бубба спробував пригнутися, рвонув убік, щоб урятуватися, але зусилля були марні. Істота міцно тримала його, і він ніде не міг подітися.

На очах у приголомшених Майка і Френка летюча потвора накрила широкою, утиканою іклами пащею коротко стрижену голову Бубби й стулила щелепи. Почувся хрускіт кісток, і перекошене від жаху обличчя їхнього друга сховалося за кривавою завісою. Потім різким ривком сірої шкірястої голови істота зірвала голову Бубби з шиї.

— Що тут, у дідька, відбувається? — пролунав вимогливий голос.

Двоє школярів, які вижили, розвернулися та побачили дідугана Чамберса, який крокував стежкою в довгих брудних панталонах. Сиве волосся розвівалося навколо голови, як пух кульбаби. Укриті старечими плямами руки стискали напівавтоматичну гвинтівку «ремінґтон».

Коли він дійшов до п’ятачка, де колись стояв туалет, обличчя його зблідло.

— От лайно! Що ви наробили, молокососи бісові?!

Майк уже не здавався п’яним. Дивно, як швидко людина тверезіє, коли найкращому другові відкушує голову якесь диявольське чудовисько, схоже на гігантського кажана.

— Що… що за хрінь ця тварюка?

Усі троє втупилися в сіру істоту. Вона вишкірилася до них, поганяла по роті голову Бубби, як цукерку, і нарешті проковтнула її.

— Не скажу точно, що це таке, синку, — щиро промовив старий, — але знаю, що воно не могло звідти вибратися, поки ви не прийшли, не скинули кришку з тріщини в камені та не випустили його.