Клайв Баркер - Що ховається у сутінках. Антология

— Мабуть, ти маєш рацію. Ми щойно вбили хлопця.

— Хочеш, щоб я зараз розчулився, пустив сльозу і сказав, як мені шкода?

— Пішов ти.

— Він був лайном і покидьком і коли-небудь вбив би нашу знайому. Можливо, навіть випадково. Просто якось вночі бив би її і трохи перестарався. Але, так чи інакше, він би це зробив. І нам довелося б визнати, що ми не можемо цьому запобігти.

Я відійшов від проламаної огорожі і подивився вниз.

— Тобі вже краще? — запитав Ральф.

— Так, так, напевно, краще.

— Клінт Іствуд, кажу тобі. Клінт Іствуд щоразу.

Як виявилося, Нілі розбився не на смерть. Нам довелося довго стояти над ним і чекати, поки він не помер від втрати крові.

Я гостював у свого старшого сина у Феніксі (для мене занадто спекотне місце), коли дізнався про смерть Ральфа. Я зайшов на сайт міської газети, і оголошення про його смерть стояло там першим. На фотографії йому було, напевно, трохи за двадцять. Я насилу його впізнав. Серцевий напад. Він пролежав мертвим день, перш ніж один із його сусідів занепокоївся і попросив консьєржа відімкнути двері квартири. Я згадав, що Ральф говорив про одиночний політ. Він дійшов до найвищої точки в одиночному польоті — смерті. Мені залишалося тільки сподіватися, що по той бік його чекатиме те, що він хотів знайти. Коли там узагалі щось буде.

Лікар повідомив, що мені знову призначено хіміотерапію. Результати аналізів із лабораторії приходили дедалі гірші. Медсестри висловлювали мені співчуття, неначе Ральф був моїм родичем. Мені в ньому багато чого не подобалося, як і йому в мені. Ми так і не знайшли способу позбавитися цих протиріч, і, можливо, в цьому й не було потреби. Можливо, одиночного польоту вистачало, щоб зв’язати нас. Одне можна сказати точно: години в палаті хіміотерапії без нього тяглися набагато довше. Одного разу я навіть так розчулився, що поставив DVD з Клінтом Іствудом, фільм під назвою «Зашморг». На мій превеликий подив, фільм мені радше сподобався, ніж ні.

Одного разу, коли я відпочивав у кріслі, одна з медсестер підсіла до мене і заговорила дуже тихим голосом:

— Є один чоловік, ми всі йому здали по п’ятсот доларів. Знаєте, як початковий внесок. Він сказав, що влаштує групову екскурсію до Великого Каньйону. Я потрапила до нього через групову терапію, на яку ходжу. Потім ми дізналися, що він уже багато людей ошукав таким чином. Я маю на увазі, груп. Ми подзвонили в Бюро з покращення ділової практики[14]і в поліцію. Але він, напевно, занадто добре замітає сліди. Він деякі групи справді вивозить на екскурсії. Для самотньої матері п’ятсот доларів — велика сума.

Хіміотерапія не найкраще впливала на організм, але я вирішив, що на згадку про Ральфа мушу допомогти. До того ж мені кортіло дізнатися, чи впораюся самотужки.

І от сьогодні я тут. Я простежив за ним від його маленького будинку, через низку барів для самотніх і нарешті до багатоквартирного будинку, в якому жила жінка. Та, яку він підчепив в останньому барі. Він коли-небудь має вийти звідти. На колінах у мене лежить «Луїсвілль Слаґґер», бейсболка з символом «Чикаго Кабс» теж на місці. Окуляри я не надягну, поки не побачу його. Нема чого зайвий раз напружувати зір. У моєму віці точно.

Мені бракує Ральфа. Він би зараз щосили вдавав Клінта Іствуда і намагався б уразити мене розповідями про поганих поліцейських.

Жодних сумнівів, що я впораюся з цією справою, але, навіть якщо вона закінчиться якнайкраще, це все одно буде одиночний політ. І, хочу вам сказати, в одиночному польоті може бути жахливо самотньо.

Рональд Келлі

Нужник

— Та все гаразд, хлопці. Буде весело!

Френк Беннет і Бубба Коул перезирнулися, обличчя у світлі жовтневого місяця — дві бліді маски. Вони не знали, чому дозволили Майку Стинсону вмовити їх пертися в таку далечінь, на південний кінець Ґрин Крик. Можливо, їм просто здалося, що Гелловін проходив занадто нудно: вони випили по кілька банок пива, які Майк поцупив із маленького холодильника в батьківському барлогу, потім покаталися у дворі будинку директора середньої школи, після чого покидали яйцями в машини з мосту на федеральній трасі 24.

Чіпляючись за стебла пуерарії і переплетені гілки молодих кущів, трійця підійнялася вгору вздовж берега. Там хлопці трохи перепочили. Підйом їх втомив, що було дивно, оскільки один був квотербеком, другий раннінґбеком, а третій лайнбекером команди «Ведмеді округу Бедлоу», яка ставала чемпіоном штату вже три сезони поспіль. Вони вирішили, що найбільше їх стримував алкоголь, а Майк почав пити ще до того, як підібрав їх на своєму пікапі «Шевроле Ес-10» приблизно о пів на восьму вечора.

Їхній безстрашний ватажок блиснув чарівною, трохи гордовитою усмішкою — тією самою, яка втягнула його в дюжину бійок і завоювала дюжину дівчат протягом першого року в середній школі, — і вказав через струмочок на лінію дерев і кущів ожини, що прилягала до нього.

— Ось вона, хлопці.

Френк схопився за молоде деревце, щоб не тьопнути, подивився крізь неширокий порожній простір на вузьку дерев’яну будівлю, що стирчала нагорі протилежного берега.

— Це нужник, — розчаровано протягнув він.

— Ага, це точно! — Майк зробив останній довгий ковток і жбурнув високу бляшанку в пересохле річище. — Сьогодні буде день найвищої слави для нас.

— По-твоєму, зіштовхнути з берега якийсь старий нужник — це так весело? — запитав Бубба. Брови на широкому і блідому, як місяць, обличчі невдоволено і спантеличено заворушилися.

— Ага.

Френк гидливо похитав головою.

— Що за фігня, чуваче? Який кайф це робити?

— А такий. Ми, сільські хлопці, завжди так робимо, — відповів Майк. — Це, типу, традиція така. Мій батько скидав нужники на Гелловін, і його батько це робив. І, наскільки я знаю, це останній такий туалет у всьому Бедлоу.

Бубба роззирнувся навколо.

— Слухай, а це не земля старого Чамбера?

Майк кивнув.

— Саме так.

— О, ні, — сказав Френк, — краще вези мене додому. Я не збираюся зв’язуватися з цим старим пердуном. Усі знають, що, відколи від нього втекла дружина, він став гіршим за скажену гримучу змію. Постійно тримає свій «ремінґтон 1100» зарядженим великим дробом і кулями і не соромиться смалити з нього в тих, хто заходить на його землю.

— Годі