Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

до Анни й перепросити. Благати, впасти на коліна, якщо доведеться, проте вона швидко кудись зникла. Натомість він зіштовхнувся з Адамом. Зустріч ця була для нього нічим не приємнішою, ніж зустріч з Анною, але, без сумніву, також неминучою.

— Чудово, дорогий маестро! — промовив Краєвський. — Ти, як завжди, всіх причарував.

Франц відвів погляд.

— Так, до того ж двічі.

— Облиш, — несподівано засміявся Адам. — Якщо ти про той лист від Анни, то це навіть на краще...

— Як це на краще? — спантеличено спитав Франц.

— А так...

Адам замовк і, наче мимоволі, роззирнувся довкола.

— Тут забагато вух, — додав він, — ходімо в мою зброярню. Я розповім.

— Гаразд.

Вони вийшли за двері, лишивши за собою галасливу залу. А тоді квапними кроками рушили коридором. Щойно наблизилися до потрібних дверей, Франц зловив себе на думці, що саме тут і підслухав розмову Адама з незнайомцем. Він сповільнив крок, проте Краєвський вже відчинив перед ним двері.

— Ласкаво прошу, маестро, — усміхнувся він.

Юнак зайшов досередини. Тут панував напівморок.

Пахло залізом, сирістю і тлущем, яким фехтувальники змащують зброю. Адам запалив свічку. Світло заблискотіло на ефесах шабель, флоретів та шпаг, що висіли на стінах. Тіні розповзлися довкола — і від того було моторошно. Могло здатися, що тут насправді був сховок Синьої Бороди або ще якого-небудь казкового вбивці. Краєвський закурив люльку.

— Отож ти й сам не знаєш, яку зробив мені послугу, mon ami[28], — видихнувши дим, мовив фехтмейстер.

Франц похитав головою.

— Я втішений, що все розкрилося. Маю на увазі, наші з Анною почуття, — пояснив Адам, — цього не можна було більше приховувати.

Юнак не міг повірити своїм вухам.

— Чого приховувати, Адаме? — мов не зрозумівши, перепитав Франц.

— Відомо чого, — розвів руками його співрозмовник, — як ми кохаємо...

— Але ж ти брешеш! — вигукнув юнак.

Фехтмейстер глянув на нього круглими від подиву очима. Добру хвилину ніхто не зронив ані слова.

— Я все чув, Адаме, — вже тихіше повторив Франц, — я чув, як ти розповідав комусь, що збираєшся віддати борги, скориставшись посагом. Тому, прошу тебе, не витрачай марно зусиль... Ти ні в чому мене не переконаєш.

Він вже зібрався йти, проте Адам його зупинив.

— Стривай, — промовив він, — знаю, це низько, але... Я не маю іншого виходу. Я справді заборгував дуже багато.

— Невже це єдиний спосіб вийти з цього становища? — з деякою відразою в голосі запитав юнак.

— Можливо й ні, але... Річ у тому, що почуття, про які написала Анна, справді взаємні. Хочеш вір, хочеш ні.

— Не віриться.

— Гаразд, але ради Бога, не кажи про те, що чув, Баворовському.

— Граф і так налаштований проти тебе. Думаю, він вже шкодує, що запросив тебе до свого маєтку.

— Не сумніваюся.

— Та й він готує заручини... Є в нього на приміті інший наречений для Анни.

— Ах, люблячий татусь, — іронічно промовив Адам. — Я знаю про це, Франце. Ба більше, цей майбутній наречений, такий собі панич Ваговський, був сьогодні на прийомі в графа серед гостей. Після того, як трапився той випадок з листом...

Краєвський зробив виразну паузу, і Моцарт знову опустив очі.

— ...Хоч, як я вже сказав, мене це навіть втішило, — продовжив він. — Так от, після того, як це сталося, добродій Ваговський зажадав від мене пояснень. Пояснювати я, звісно, нічого йому не збирався. Тоді він зажадав сатисфакції.

— Що? — перепитав Франц.

— Йому потрібен поєдинок честі.

— Господи милосердний! Невже це правда?

— Тихше, Франце... Тепер ти знаєш ще одну таємницю, яку я проситиму тебе зберегти.

— Але ж хтось із вас може загинути.

— Що вдієш? Такі вже вони є, ці гонорові справи.

— Коли? — після чергової мовчанки запитав юнак.

— Завтра о восьмій ранку.

Франц вдивився у постать фехтмейстера. Той стояв навпроти нього, високий і прямий, мов стріла. Дим від його тютюну неквапно вився догори і там змішувався з химерними тінями, що тріпотіли на стінах і стелі.

У постаті Краєвського відчувалося шалене напруження. Якась навіть приреченість... Чи радше усвідомлення того, як багато йому слід спокутувати. А можливо, й пожадання спокути.

— Маю до тебе прохання, — озвався Адам. — Чи зможеш бути моїм секундантом?

— Секундантом?

— Так, моїм свідком.

— І що ж роблять свідки під час дуелі?

— Оглянеш пістолети, засвідчиш наслідок нашої стрілянини.

— Боже мій, поєдинок не на шаблях?

— Ні, звісно. Цей Ваговський не дурень. Хоч, зрештою, мені однаково. Стріляю я також непогано.

— Але що буде потім, Адаме? — запитав Франц. — Що станеться, якщо ти вб’єш його?

— Не знаю, — відповів той, — до завтра ще маю час подумати. Крім того, в будь-якого поєдинку може бути два фінали... До речі.

Фехтмейстер сягнув рукою до кишені й дістав звідти шовковий мішечок, набитий монетами.

— Ось гроші, які я тобі винен, — він простягнув їх Моцарту. — Вибач, вкрай неґречно боргувати ще й тобі. Сподіваюся, ти не гніваєшся на мене?

Франц чомусь не зміг вимовити ні слова. Тоді Краєвський згріб його в обійми й міцно стиснув.

— Дякую, що погодився, друже. Для мене це дуже важливо, — промовив він на вухо. — Завтра о пів на восьму виїжджаємо від парку. Не спізнися.

Уночі Францові так і не вдалося заснути. Щойно він заплющував очі, як бачив перед собою жахливі картини: то закривавленого Адама, який лежав на снігу сам блідий, наче сніг, то його суперника, що конав від отриманої кулі...

І хоч Франц жодного разу не бачив цього Ваговського, уява малювала його обличчя й постать. Спочатку це був русявий юнак зґрабної статури, потім зрілий чоловік із першою сивиною у волоссі. Далі він вже бачився йому підстаркуватим, проте ще міцним і з перевіреним роками влучним стрілецьким оком.

Далеко за північ, майже під ранок, у кутку покоїв він побачив батькову постать. Цього разу юнак навіть не здивувався. І не злякався. Франц зрадів, що був не сам. Кілька хвилин він вдивлявся у мовчазну тінь своїми запаленими широко розплющеними очима, аж врешті промовив:

— Уперше відчуваю, як близько може бути смерть...

— Смерть — частина земного життя, — відповів батько, — частина нас самих. Відчувати смерть