Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

«Але зрештою, — зблиснуло раптом у його голові, — хто сказав, що я мушу з цим жити?.. Хто сказав, що я мушу жити взагалі?» Соромлячись і жахаючись власної уяви, він раптом побачив себе мертвим. На цьому місці, де й зараз, але без жодних ознак життя. За всю історію людства десяток поколінь самогубців вигадали безліч способів укоротити собі віку... Від найжахливіших до найвишуканіших. Одні стрибали у моторошні провалля, інші вмирали від отрути чи задихалися від надмірного аромату екзотичних квітів. Чи міг би він вчинити самогубство? Мабуть, так. Аби лише всі, кому він нашкодив сьогодні, кому мимоволі завдав болю через свою необачність, знали, як несамовито він про це шкодує.

Господи милосердний, але що буде з його душею?.. Тіло захоронять у неосвяченій землі, десь поза цвинтарем, але ж душа ніколи не знайде спокою. Ця думка привела його до тями. Витверезила його, наче сільського п’яницю в шинку, якому на голову несподівано вилили цебро крижаної води.

У двері хтось постукав, але Франц не одразу відповів. Тоді постукали ще раз. Юнак намагався пригадати, чи замкнув за собою двері, а отже, чи треба йому підводитися, щоб відчинити. Зрештою, той, хто стукав, зайшов сам. Озирнувшись зі свого крісла, Франц побачив графа Баворовського і звівся на рівні ноги.

— Ви не відчиняєте гостям? — з деякою образою в голосі промовив граф.

Дивно було, однак, що він назвав себе гостем у власному домі, навіть якщо йшлося про покої Франца.

— Даруйте мені, пане графе, — сказав той, — я надто замислився...

— Еге ж, вам є над чим поміркувати, пане Моцарте. Чи не так?

Перейшовши кімнату, Баворовський зупинився біля вікна і важко сперся обома руками на підвіконня. Граф притулив чоло до прохолодної шиби, мовби мав гарячку й прагнув остудитися.

Тим часом Франц вирівнявся і промовив якомога твердішим голосом:

— Пане графе, я цілком усвідомлюю свою вину. Вам не треба нагадувати мені...

— Облиште, — перебив той, — я ж не звинувачувати вас прийшов.

Він повернувся до Франца обличчям.

— Що сталося, те сталося, — продовжив Баворовський, — кожен з нас живе й чинить так, як велить йому власне сумління. Але скажіть мені одну річ... Як довго все це триває?

— Що саме, пане графе? — перепитав Моцарт.

— Ось це, — Баворовський дістав з кишені і поклав перед Францом злощасний лист, — ось це...

Тепер Франц добре побачив, що конверта розпечатано.

— Гадаю, вам краще запитати про це в... Анни або...

— Або в пана Краєвського, — нервово доповнив Баворовський, — так, я розумію. Скажіть, як довго ви про них знаєте?

— Всього лиш кілька днів тому... Ваша донька Анна попросила мене передати цей лист Адамові.

— Мені йшлося про те, чи далеко зайшли їхні стосунки. Але, схоже, все тільки починалося, — сказав він із деяким полегшенням.

Тоді знову взяв у руки конверта й дістав з нього акуратно складений аркуш.

— Ось прочитайте.

— Я не читатиму, — категорично мовив Франц.

— Та облиште, — засміявся раптом Баворовський, розгортаючи лист, — звичайні юнацькі дурниці... «Дорогий Адаме! Господь лише знає, як важко мені писати ці слова. Проте й тримати їх у собі надалі не в силі. Мушу сказати вам усе, мушу зізнатися...».

— Досить, пане графе! — вигукнув несподівано Моцарт. — Так не годиться! Ви не маєте права...

Господар не перебивав, але Франц і сам замовк.

— Якраз щодо права ви помиляєтеся, пане Моцарте, — сказав граф спокійнішим тоном, — моє право і мій обов’язок не дозволити доньці стати на хибний шлях. У неї має бути інший наречений, і вона про це знає.

Францові пригадалася підслухана розмова Адама й того чоловіка, який вимагав повернути борги. Безперечно, граф, навіть того не підозрюючи, мав зараз цілковиту рацію.

Однак Францові йшлося не про те. Його обурювало, що почуття Анни, такі чисті й невинні, тепер опинилися безборонними перед батьковою владою, хоча мали би бути глибоко всередині, поближче до серця і подалі від батькових планів.

— Невже Анна написала би цього листа, якби була заручена з іншим? — зі сумнівом у голосі запитав юнак.

Баворовський відмахнувся.

— Вона ще з ним не заручена.

— Тож вам нема в чому її звинувачувати, — дивуючись власній сміливості, сказав Моцарт.

Очі графа раптом блиснули гнівом, проте він стримався й не відповів. Запала мовчанка.

— Коли ви зможете повернутися? — через деякий час запитав Баворовський.

— Куди? — мовби не зрозумівши його, промовив Моцарт.

— До зали... Всі чекають, коли ви сядете за клавір. Дехто з моїх гостей тільки тому й приїхав, щоб почути вашу музику.

Франц глибоко зітхнув. Він не був упевнений, чи зможе зіграти зараз так, як хотів ще на початку цього дня. Але гаразд, він зіграє інакше...

— Дайте мені ще півгодини, — попросив він.

— Звісно.

Баворовський кивнув йому і вийшов за двері.

Францові здалося, що в кімнаті панує страшенна задуха, і він спробував відчинити вікно, проте зміг не відразу. У холодну пору року вікна зачиняли особливо щільно. Врешті, після чималих зусиль, йому це вдалося. Осіннє повітря ввірвалося досередини, вжаливши юнака в обличчя. Але він відчув навіть якусь від того приємність. Постоявши так трохи, не зачиняючи вікна, вийшов із покоїв.

У залі погляди присутніх одразу спрямувалися на нього. Після кількох секунд тиші залунали оплески. Франц вже впевненіше рушив до інструмента і, сівши перед клавішами, як завжди, спочатку трохи розім’яв пальці. Звичним рухом узяв перший акорд. І лише тоді підняв очі, щоб глянути на присутніх.

Певної миті йому здалося, що від музики зала завертілася, наче дзиґа, в центрі якої був він. Постаті й обличчя стрімко змінювались, але не зливалися. Він бачив Жозефіну та її вже добряче сп’янілого чоловіка, а вже наступної миті перед його очима з’явилися нахмурені граф і графиня Баворовські, потім сердешна Анна, яку не відпустили до її кімнати, і пустотлива Марія. Вона вже, здавалося, забула, що сьогодні накоїла. Усі вони оберталися навколо нього, мовби це він, торкаючись інструмента, надавав їм руху. І кожному навколо нього належали свої кольори, свої характери, а також свої чуття й долі. І був цей калейдоскоп настільки дивовижним, що Франц навіть зачудувався ним. У цьому куточку світу починалася зима, тому, мабуть, все життя зібралося зараз в одному замкнутому теплому просторі.

Після концерту йому захотілося підійти