Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

Тут він жартівливо йому підморгнув, але Франца ці слова зачепили за живе.

— Власне тому ми сподіваємося переманити до себе вас обох, — додав він, трохи стишивши голос, — до Лемберга. Нічого вам скніти в цій глушині у Баворовського.

— На жаль, і я, і Адам дали графові слово, — якось надто гарячково мовив Франц.

Радник скривив невдоволену міну.

— На Бога, пане Моцарте! Ви ж не навічно пообіцяли тут залишитись...

Цієї миті радника хтось гукнув і запросив до свого гурту.

— Чи можу я довірити вам свою найдорожчу дружину? — з усмішкою запитав радник у Франца.

Той кивнув. Тоді Кавалькабо, поцілувавши Жозефіні руку, залишив їх удвох.

— Бачите, Франце, я невпинно борюся за вас, — першою промовила жінка. — Сподіваюся, моя наполегливість заслужить винагороду, і я таки матиму в своєму домі найкращого в світі вчителя музики.

— Ви переконані, що я найкращий вчитель музики? — перепитав юнак.

— Так. За час вашого перебування у Баворовських у цьому не сумнівається жодна поважна родина в околиці.

«Поважна родина, — подумав Франц. — Ця жінка — аристократка до останньої ниточки. Але така невеличка зверхність їй навіть пасує».

— Публіці характерно перебільшувати, — скромно мовив він, — однак дещо я таки вмію, це правда.

— А ще я би з приємністю скликала шанувальників музики на ваш публічний концерт у Лемберзі. Що скажете? Можливо, у квітні, — запропонувала вона.

— Скажу, що докладу зусиль, щоб вас не розчарувати, — відповів Франц.

— От і домовились, — усміхнулася пані Кавалькабо.

Вона придивилася до нього уважніше й з турботою запитала:

— Чи добре ви себе почуваєте, дорогий Франце? Обличчя у вас геть бліде, а очі здаються невиспаними...

— Думаю це... тутешній клімат, — сказав він. — Все ще не можу звикнути... Скажіть, пані...

— О, ради Бога! Називайте мене Жозефіною! — перебила вона.

— Скажіть, Жозефіно... Чи дозволите написати вам?

Франц сам здивувався своїй сміливості. Він очікував, що його співрозмовниця розгнівається й щонайменше спопелить його, наче богиня смертного, проте жінка радісно засміялася.

— Ну, звісно, любий маестро, я буду щаслива отримувати від вас послання й писати вам теж. Зрештою, нам необхідно листуватися, якщо ви погодилися на лемберзький концерт...

— Саме так, — він якось розгублено кивнув головою, — хоча б для того, щоб узгодити репертуар і... різноманітні інші деталі...

Він був змушений відвернутись, бо хвилювання, яке закипало всередині нього, вже годі було приховати. Розмова урвалася, слід було сказати щось, аби її продовжити, проте це було схоже на пошук загубленої коштовності в каламутній воді. Франц мовчав, подумки визнавши свою безпорадність.

З такого скрутного становища його несподівано визволила Марія, молодша сестра Анни. Дівчина нудилась, невдоволено надувала губки й розглядалася довкола в пошуку розваги або когось, із ким можна було би перемовитися. Побачивши свого вчителя музики, вона по-дитячому безцеремонно кинулася до нього і, незважаючи на присутність Жозефіни, вчепилася в його руку.

— Любий маестро! — вигукнула вона. — Благаю, врятуйте мене.

— Від кого вас рятувати, дорога панно Баворовська? — засміявся він.

— Не від кого, а від чого, — відповіла вона, — врятуйте мене від смертельної нудьги! Потанцюйте зі мною!

— Маріє, гадаю, ви зауважили, що я зараз маю розмову з пані Кавалькабо, — серйозно промовив Франц.

Дівчина лишила його руку й, почервонівши, винувато промовила:

— Прошу мені пробачити, пані.

— Все гаразд, дитино, — мовила Жозефіна й погладила Марію по голові, — готова поступитися вам місцем, якщо обіцяєте розвеселити також і нашого Франца. Бо він геть упав духом. Обіцяєте?

— Обіцяю, — щебетнула вона.

— От і гаразд. А мені пора до чоловіка.

Вони легенько вклонились одне одному, й Жозефіна рушила до розгарячкованого радника, який саме розпочав якусь політичну дискусію з господарем маєтку.

— До танцю, пане Моцарте! До танцю! — засміялася Марія і вхопила його за руки.

Дівчина потягнула його з такою несподіваною силою, що Францові ледь вдалося втриматися на ногах. Та вже наступної миті він піддався її веселощам і закружляв разом з нею. За цим дивним азартом юнак не помітив, як з його кишені вилетів і впав на підлогу конверт. Зате добре це помітила Марія. Не кажучи ні слова, вона відпустила руки Франца і, перш ніж той зрозумів, що відбувається, підняла лист з підлоги.

Звісна річ, тієї ж миті до юної панни Баворовської одразу прикипіли зацікавлені погляди. Від такої загальної уваги у дівчини запаморочилося в голові. Якесь дивне солодко-п’янке відчуття огорнуло всю її істоту. Сама не розуміючи, що нею керує, вона голосно прочитала коротенький текст на конверті:

— «Адамові Краєвському, особисто»!

А тоді обвела присутніх лукавим іскристим поглядом.

— Прошу негайно мені п-п-повернути, — затинаючись вимовив Франц.

— Маріє, так не личить! — почувся голос пані Баворовської.

Однак було вже пізно. Бісик цікавості повністю полонив її. До того ж вона вже нізащо не хотіла просто так втрачати прикутий до неї загальний інтерес. Частково тому, що добре розуміла — їй врешті-решт пробачать ці дитячі пустощі, а частково, бо її ошелешило несподіване відкриття:

— Ой! — вигукнула дівчина. — Це ж писала сестра!

— Що? — гаркнув Баворовський, і в залі миттю запанувала мертва тиша. — Анна?

— Так... — здавалося, тільки тепер Марія почала розуміти, що насправді накоїла.

— Прошу повернути, — повторив Моцарт, але на нього більше не зважали.

Граф виразно простягнув руку, і панна Баворовська слухняно понесла йому свою знахідку. Отримавши конверт, він мовчки сховав його до своєї кишені, а тоді всміхнувся присутнім удавано безтурботно. Гості сприйняли це за знак до продовження забави, хоча було зрозуміло, що саме тут і зараз із блискавичною швидкістю народжуються плітки про Анну та Адама.

Франц опустив очі. Понад усе він боявся зустрітися зараз поглядом із тією, хто довірила йому свою таємницю, і понад усе хотів провалитися крізь землю. Адама в залі ще не було, але сьогоднішня новина, звісна річ, от-от до нього дійде. Так і не піднявши очей, Франц поквапно вийшов за двері. Подумки він проклинав себе, проте нічого не міг виправити.

Піднявшись до своїх покоїв, Моцарт безсило впав на крісло і завмер, дивлячись кудись у вікно. Без жодного руху й мовби без жодного подиху. Здавалося, він потроху кам’янів. Навіть думки його дещо заспокоїлися. Проте лишилась одна найголовніша — що він накоїв