Юрій Тарнавський - Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський

вигляд. Це були танкісти, і я пам’ятаю, як вони стояли струнко, вистромившись із башти, біляві й молоді, як юні янголи зла, у своїх чорних одностроях зі сріблястими знаками розрізнення. Мені хотілося бути одним із них.

Щодо зброї, то на додаток до гармат виднілися звичайні болтові однозарядні рушниці, автомати, подібні на довгі пістолети, великі кулемети з ніжками попереду і без них, гранатомети, які німці називали Panzerfaust — кулак проти танка, — і щось подібне на вогнемети.

Потяги?

Німці відступали також потягами.

Ці були надзвичайно довгі, і часом доводилося чекати з чверть години, заки вони проїдуть. Ті потяги складалися з вантажних вагонів, у відчинених дверях яких стояли вояки, спокійно роззираючись, що чергувалися з відкритими платформами, якими перевозили гармати й різноманітний транспорт, зокрема танки. Вояки стояли поруч або сиділи всередині деяких з них, спокійно вивчаючи довкілля. Їхні обличчя, здавалося, виказували радість, що вони ідуть додому.

Потяг-шпиталь?

Одного дня на станцію заїхав потяг, що відрізнявся від інших — він складався винятково з пасажирських вагонів, і крізь вікна було видно білі поздовжні смуги, що скидалися на ліжка, які стояли одне на другім. Потяг не рухався, і де-не-де німецькі вояки, дехто з бандажем на голові, плечах, грудях або руках, витикалися з вікон, щоб купити в місцевих жінок садовину та ягоди, принесені із сусідніх сіл. То був один зі шпитальних потягів, що віз поранених вояків до Німеччини.

Деякі жінки заходили у вагони, щоб погендлювати, я й собі вирішив зазирнути, як воно там.

Був це геть інший світ, ніж надворі. Усередині вагон був повністю відкритий, з трирівневими полицями, розташованими впоперек і з вузенькими проходами між ними. Чоловіки, деякі частково в одностроях, інші в білизні, лежали на полицях, прикрившись простирадлами, дехто на спині, інші на боці, хтось сперся на лікоть, а хтось сидів. Дехто стояв або сновигав між полицями чи проходом вздовж іншого боку вагона. Усе довкола було біле — простирадла, білизна, бинти, подекуди з червоними плямами, де кров просочилася крізь марлю.

Було спекотно й задушливо, і запах ліків, змішаний із чимось нудотним, висів у повітрі. Ніхто не розмовляв, і тиша дзвеніла у вухах, наче тихе нескінченне скиглення когось, кому нестерпно боліло. Час від часу її порушували здавлені стогони з різних кутків вагона.

Зачарований, наче в полоні чогось прекрасного, я йшов проходом, позираючи довкола, і не міг відвести очей від того видовища, але раптом несподівано відчув, як від поштовху хитнуло вагон. Потяг рушив!

Вояк, що стояв поруч зі мною в однострої, повернувся до мене і сказав щось нагальне німецькою. Я розрізнив лише кілька слів: Bubi — хлопчик; steig aus — стрибай; Deutschland — Німеччина. Вочевидь, він квапив мене вискочити з потяга, бо інакше я опинюсь у Німеччині.

Тоді потяг уже почав набирати хід, і, наче одержимий, я побіг назад до дверей, крізь які ввійшов, вистрибнув у повітря і, вдарившись об землю, покотився.

Мороз пішов мені по шкірі, а волосся стало дубом на голові, коли я зупинився. Збираючись підвестися, я заклявся більше ніколи не вчиняти такого безглуздя.

15

Знову Вечір?

Війна проникла була в мозок і життя кожного, і ми з друзями вже не проводили багато часу на Наталці. Натомість я повернувся до свого вірного товариша Вечора і грався там сам годинами або сидів на вербі та мріяв, заколисаний неквапливою течією внизу.

Одного дня, коли я був занурений саме в це заняття, до мене долинув голос з боку бабиної хати. Мене кликали на ім’я. Високий жіночий голос настирливо розтинав повітря, як неймовірно довгий батіг, спочатку розгортаючись, потім вигинаючись граційно навсібіч, розпрямляючись, доки не витягувався на повну довжину й нарешті вистрілював із раптовим ляским призвуком тиші.

Я вже певний час чекав на щось таке і знав напевно, що воно значить, свідомо відмовляючись реагувати, вдаючи, що я десь в іншому місці й не чую, і лише коли голос урвався, повільно, наче до краю виснажений, я зліз із дерева й поплентався додому. Пішов не дорогою, а полями й задвірками, що, вихиляючись, привели мене до бабиної хати.

Позирнувши над парканом, я побачив, що вікно в кімнаті, де лежала мама, відчинене, тож заліз у двір, підійшов до вікна і крізь нього вліз у кімнату.

Мама, як завжди, лежала горілиць, витягнувшись на повний зріст під простирадлом, але тепер його натягли поверх голови так, що не було видно навіть розхристаного на подушці волосся.

Із серцем геть у горлі, я, здається навшпиньках, підійшов до ліжка, потягнув і трохи підняв простирадло, зазираючи під нього.

Її обличчя виглядало краще, ніж впродовж останніх кількох місяців — повніше і м’якше, і вираз спокою розгладив її риси. Їй уже не боліло. Ніс її, одначе, залишився тонким і загнутим, як і раніше, а очі під заплющеними повіками — опуклими й величезними. Я дивився на неї кілька секунд, а потім, вирішивши, що побачив усе, що можна, знову натягнув простирадло поверх обличчя і цього разу вже точно навшпиньках підійшов до вікна і виліз надвір.

Я переліз через паркан і знову поплентався полями й задвірками, доки не вийшов у поле за містом, виліз на великий пагорб, ліг у високу траву і почав спостерігати, як угорі наді мною на небі кудись пливуть хмари, як зовсім нещодавно плинула вода у Вечорі.

Я лежав так довго, аж доки не стало пізно, а повернувшись додому, зайшов крізь передні двері.

Баба і Стефа чекали на мене, але нічого не сказали, усвідомлюючи, що я вже знаю, що сталося.

Нора, ймовірно, плакала у своїй кімнаті.

Частина третя

НОЧІ

1

Хто була Стефа?

Стефа була мамина дальня родичка, яка приїхала допомогти за нею доглядати, коли мама повернулася з лікарні. Вона замінила двох служниць, яких відпустили, і поселилася в кімнатці поруч із кухнею, де раніше мешкали служниці.

Раніше вона жила в місті в одному помешканні з матір’ю й однорічним сином Юрчиком. Вона нещодавно розлучилася з чоловіком, і той поїхав з міста.

Хлопчик не міг жити з нами, тож його залишили з бабусею. Стефа часто заходила до них упродовж дня, проте ночувала в нас.

А тато?

Тато був на Східному фронті. Коли мамин стан погіршився, йому надіслали телеграму з проханням приїхати. У звичайній ситуації йому дозволили б, але росіяни саме перейшли в наступ, і коли мама померла, його підрозділ потрапив в оточення й ми не знали про його