Voron - Колейдоскоп, Voron

№31

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧

 

 Земля ще зберігала тепло його слідів. Вечірнє сонце опускалося за горизонт, виливаючи на поля останні краплі червоного світла, мов кров, розлита по землі. Її кроки були обережні, бо кожен із них вражав, мов ніж, вгрузав у землю, в ту жорстку, холодну землю, яка тепер назавжди приховала його від неї.

 Вона стояла біля кам’яного хреста, єдиного свідка його скорботи й боротьби. На вітрі кружляли сухі листки, піднімаючись і опадаючи, ніби танцюючи останній танець для нього, її коханого, який ніколи не повернеться. Їй здавалося, що цей танець — відгомін його сміху, його слів, які тепер лежали мертвими разом із ним, похованими під цим тягарем землі.

 Вона опустилася на коліна, торкнулася холодної землі долонями, і з її уст вирвалося глухе ридання. Її руки обіймали землю, як колись обіймали його, а холодне каміння ранило її пальці. Вона говорила з ним крізь землю, крізь цей тяжкий шар, що розділяв їх тепер. Їй здавалося, що він все ще чує її, все ще відчуває її тепло, що ця земля — лише тимчасова перешкода між ними.

 "Я віддам тобі своє серце, якщо це поверне тебе!" — шепотіла вона, дивлячись у вечірнє небо, де зірки вже з’являлися, як відображення її сліз. "Зірки, що ви бачите? Ви бачили, як він відходив, бачили, як він згасав?"

 Але небо мовчало. Тиша, що застигла навколо, тільки посилювала її біль. Із кожною хвилиною ця тиша ставала для неї нестерпною. Їй здавалося, що вона лишилася сама на всьому білому світі, що навіть вітер, який був її єдиним співрозмовником, тепер зрадив її, перестав шепотіти її ім'я.

 Зненацька вона відчула, як почала стиратися межа між нею і землею. Вона стала частиною цієї похмурої ночі, впитала в себе її темряву, її мовчання. Її пальці поглиблювалися в землю, і здавалося, що вона зараз досягне його рук, що вони знову зустрінуться, знову переплетуться, як колись.

 Але земля лишалася бездушною, холодною і непорушною.

 "Ти був моїм світлом, моїм життям. Як мені жити тепер, коли ти став частиною цієї тиші?" — плакала вона, її голос розчинявся в нічному повітрі, і лише далеке відлуння ледь відбивалося від гір.

 Вона підняла очі до неба. Зірки, безмовні й байдужі, блищали десь далеко. Їй здавалося, що вони дивляться на неї, мовчазні свідки її болю. Вони бачили все — бачили її горе, її сльози, її спробу достукатися до того, хто вже став частиною цієї землі, цих зірок, цієї тиші.

 Вона залишилася там до світанку, вірячи, що, можливо, він почує її, що, можливо, його душа підніметься разом із першим променем сонця, зітре цей холод і знову обійме її. Але коли ніч змінилася світанком, все, що залишилося, були тільки сльози на її обличчі й безмежний, порожній світ навколо.

 І цього ранку вона зрозуміла: тепер він — частина неба, частина тієї тиші, що її розриває, і цей світ, сповнений його відсутністю, став її єдиною домівкою.

 

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍