Тоні Моррісон - Пісня Соломона

class="p1">— Дояре, а чим вона завинила?

— Нічим. Усміхнулася. Йому не сподобалася ця усмішка.

— Що за нісенітниці! Говори до речі. І не лигай раз по разу. Адже знаєш, що не можеш пити.

— Я? Не можу пити?!

— Вибачай. Пий на здоров’я.

— Я хочу з тобою, Гітаро, поговорити всерйоз, а ти байки мені правиш.

— Я тебе слухаю.

— А я говорю.

— Та говориш, але про що! Татко стукнув мамцю, бо всміхнулася до нього. За це ти стукнув його. Ось так ви проводите вдома вечори? Чи ти щось інше хотів розказати?

— Потім він прийшов до мене на розмову.

— Хто?

— Мій старий.

— І що сказав?

— Сказав, що я повинен стати мужчиною і прийняти всю правду.

— Кажи далі.

— Він хотів купити ділянки під залізницю, але мама йому завадила.

— Якщо так, то, мабуть, вона заслужила прочухан.

— Оте все дуже смішне.

— То чого не смієшся?

— Я сміюся. Всередині себе.

— Дояре.

— Га.

— Татусь вдарив мамусю. Так чи ні?

— Так.

— Ти вдарив татуся. Так чи ні?

— Так.

— І ніхто не похвалив тебе за це. Так чи ні?

— Ой, Гітаро. Так і було.

— Ані мати, ані сестри. А батько — тим більше.

— Еге ж. Батько — тим більше.

— А тоді він на тебе накричав і вигнав з дому.

— Так. Тобто ні. Ні. Він...

— Говорив з тобою тихо?

— Так!

— І тлумачив тобі що й до чого.

— Ага.

— І пояснював, чому він її вдарив.

— Умгу.

— І ця колотнеча через те, що сталося дуже давно? Ще коли тебе не було?

— Саме так! Ти дуже мудрий негритосик. Замовлю за тебе слово в Оксфордському університеті.

— І ти волів би, щоб він лишив цю історію собі, бо вона тебе не обходить і ти нічого тут не вдієш.

— Вважай, що ти вже закінчив курс. Гітара Бейнз, доктор філософії.

— Але вона тебе таки гризе, ота історія? Га?

— Дай подумати.

Дояр заплющив очі й спробував підперти щоку рукою, але не вдалося. Хотів напитися до чортиків, якнайскоріш.

— Так, гризе, і то дуже. Принаймні гризла перед тим, як я сюди прийшов. Не знаю, Гітаро.

Дояр посерйознішав. На його лиці застиг вираз, як у дорослої людини, що силкується стримати блювоту... або сльози.

— Забудь це, Дояре. Хай там яке воно — забудь його. Це дурниці. Нехай він тобі що хоч наговорив — забудь.

— Сподіваюся, що зможу забути. Я це зможу.

— Слухай, хлопче, люди виробляють різні чуда-дива. Особливо ми. Карти підтасовано не на нашу користь. А ми саме через те, що прагнемо грати далі, виживати й залишатись у грі, виробляємо чудасії. Нічого не можемо вдіяти з тими чудасіями. Через них ми ранимо одне одного й навіть не знаємо причини. Знаєш що? Не носи тієї історії в собі й ні з ким нею не ділися. Спробуй зрозуміти її, а якщо не зможеш, то просто забудь. Тримайся, чоловіче.

— Не знаю, Гітаро. Ота бридня допікає мені до живих печінок.

— А ти не давайся. Гни свою лінію. Подивися на Тілла. Йому теж допекло до живого. А тепер по ньому зосталося лиш повідомлення у вечірніх радіоновинах.

— То був дурень.

— Не дурень. Шмаркач, але не дурень.

— Кому яке діло, чи грає він білих дівчат, чи не грає? Кожен може грати. Нащо було йому хвалитися? Кому яке діло?

— Отим негідникам.

— Тоді вони ще дурніші за Тілла.

— Звичайно. Зате живі.

— Годі. Хрін з ним, з тим Тіллом. Мова про мою біду.

— Що ти сказав, брате? Біду?

— Гаразд. Я не це хотів сказати. Я...

— Яка ж твоя біда? Тобі не подобається власне ім’я?

— Так. — Дояр закинув голову, аж стукнулась об стінку кабінетика. — Не подобається.

— Дозволь, синку, я тобі щось скажу. Нігери дістають свої імена так, як і всю решту: як можуть. По змозі.

Дояреві очі скаламутніли. Мова теж.

— А чому ми не можемо діставати своє по-людськи?

— По змозі — це і є по-людськи. Ходімо. Відведу тебе додому.

— Ні. Я не можу туди.

— А куди?

— Дозволь мені лишитись у твоєму кублі.

— Ой, Дояре, ти ж знаєш, як я живу. Одному з нас доведеться спати на підлозі. Крім того...

— На підлозі буду спати я.

— Крім того, я, мабуть, матиму гостей.

— А ти не бре’?

— Не бре’, не бре’. Ходімо.

— Гітаро, я не піду додому. Чуєш?

— Хочеш, щоб я тебе відвів до Агар?

Гітара кивнув офіціантці, щоб дала рахунок.

— До Агар? Так. Мила Агар. Цікаво, як її звати?

— Їй тільки-но назвав її ім’я.

— Маю на увазі прізвище. Прізвище її татуся.

— Поспитай Реби.

Гітара розрахувався й допоміг Дояреві добратися до дверей. Надворі знявся холодний вітер. Гітара вимахував руками, щоб зігрітися.

— Спитай кого хоч, тільки не Ребу, — сказав Дояр. — Вона й свого прізвища не знає.

— То звернися до Пілат.

— Угу. Спитаю її. Пілат знає. Тримає все в тій баламкалці, що на вусі. І своє ім’я, й інших. Закладуся, що й моє там. Спитаю її, як мене звати. Слухай, ти знаєш, як мій дід дістав своє ім’я?

— І як же?

— Один телепень дав йому це ім’я.

— Ото й усе?

— Так. І дід прийняв ім’я. Покірно, як овечка. За таке заслуговував, щоб його розстріляли.

— А навіщо? Він і без того був мертвяк — Дед.

Розділ IV

Уже вкотре Дояр купував різдвяні подарунки в Рексалловій крамниці. Запізно, напередодні Святвечора, бо не було ані бажання, ані сили, ані завбачливости зробити це заздалегідь і з намислом. Нудьга, що почалася як легке зараження, охопила тепер усе єство. Ні одне діло не було варте, щоб до нього взятися, ні одна розмова не була варта, щоб її провадити. Вдома гарячкові приготування до свята здавалися метушливими й жалюгідними. Рут, як звикла була щороку перед Різдвом, заводила балачку про височезні ціни ялинок і масла. Неначе від того їхня ялинка буде інша, ніж завжди: велетенська темна штука в кутку, обтяжена прикрасами, що їх Рут мала ще