Тоні Моррісон - Пісня Соломона

чули. Потім про те, що бачили. А відтак про те, чого самі зазнали. Літанія про приниження, наругу й гнів помалу обернулася веселою забавою. Тепер вони реготали з того, як колись прудко втікали, як клеїли дурня, як вигадували всілякі хитрощі, аби тільки ухилитися від усього того, що загрожувало їм — чоловікам і людям. Усі, крім Хмарочоса, що стояв з віником у руці. Звісивши губу, він мав вигляд дуже розумного десятирічного хлопчика.

І крім Гітари. Розвеселився був, та веселощі зникли, залишили по собі тільки сліди в очах.

Дояр дочекався, коли Гітара зверне на нього увагу. Вийшовши з перукарні, друзі мовчки йшли вулицею.

— Що з тобою? — обізвався Гітара. — Коли ти ввійшов, виглядав як мокра курка.

— Та нічого, — відповів Дояр. — Де тут ми могли б випити?

— Хіба що піти до Мері.

— Ні. Там забагато люду. Не дадуть чистої години.

— Щойно пів до дев’ятої. «Кедр» відчиняється допіру о дев’ятій.

— Отакої! Думай сам. Я не можу. Замучився думати.

— Ходімо до мого кубла, — запропонував Гітара.

— То й ходімо. Твоя скриня грає?

— Радіо? Досі поламане.

— А я потребую музики. І випивки.

— Ну, тоді тільки до Мері. Я тих дівок відфутболю.

— Та невже? Хотів би я побачити, як тобі це вдаватиметься.

— Ходімо, Дояре. Тут тобі не Нью-Йорк. Вибір обмежений.

— Згода. Мері то й Мері.

Друзі проминули кілька будинків і дійшли до перехрестя Житньої й Десятої вулиць. Коли проходили повз невелику цукерню, Гітара судомно ковтнув слину й прискорив ходу. Бар-кав’ярня «У Мері» давав найбільші на весь Кривавий берег прибутки. На трьох дальших перехрестях були майже такі самі заклади, але тут воліли ходити до Мері — барменки й частково власниці, миловидної, дуже наквацьованої, язикатої, потішної й доброї до відвідувачів. В її барі безбоязно промишляли повії; самотні пияки могли в тиші та в мирі хоч і заливатися; шукачі насолоди знаходили собі шмаркачок або зрілих левиць — що кому до вподоби; невдовольнені й невтомні домогосподарки дозволяли залицятися до себе й витанцьовували до упаду; підлітки опановували «школу життя». Кожне тут знаходило собі добру розвагу. Бо тут у світлі ламп усе видавалося прекрасним, а якщо й не прекрасним, то принаймні чарівливим. Музика давала тон і тло розмовам, а деінде вона хіба присипляла б. Страви та напої діяли на людей так, що ті поводилися як актори у вишуканій драмі.

Але таке починалося близько одинадцятої вечора. О пів на дев’яту, коли прийшли Гітара й Дояр, тут майже нікого не було. Вони сіли в окремому кабінетику й замовили віскі з содовою водою. Дояр вихилив свою чарку й, поки ще не принесли наступної, спитав Гітару:

— Знаєш, чому мене прозвали Доярем?

— Бляха-муха, а я звідки знаю? Так звешся, га?

— Я звуся Мейкон Дед.

— То ти мене сюди приволік, щоб сказати, як звешся?

— Я мушу знати чому.

— Гей, чоловіче, ти б краще чарку випив.

— Ти ж бо знаєш своє ім’я, правда?

— Не мели дурниць. Про що тобі йдеться?

— Мій старий дістав від мене.

— Як це дістав?

— По пиці. Кулаком. Я звалив його на радіатор.

— Що він тобі зробив?

— Нічого.

— Нічого? Ось так узяв і пальнув його?

— Угу.

— То за що ти батька? Просто так?

— Він ударив маму.

— Ого.

— Ударив її. А я його.

— Тяжка справа.

— Так.

— Справді тяжка.

— Знаю, — глибоко зітхнув Дояр. — Знаю.

— Слухай. Я знаю, як ти почуваєшся.

— Те-те-те. Ти не можеш цього знати. Поки з тобою не станеться такого, ти не знатимеш.

— Можу. Ти вже чув від мене, що я багато полював. Коли я був ще малий, там, удома...

— Ти що, знову про Алабаму торочитимеш?

— Не про Алабаму. Про Флориду.

— Це один дідько.

— Та ти послухай, Дояре. Послухай мене. Я часто ходив на полювання, відколи на ноги зіп’явся. Завжди був добрий у цьому ділі. Всі казали, що я природжений мисливець. Міг усе зачути, занюхати й запримітити. Маю гострий, як у сокола, зір. Природжений мисливець. Я ніколи нічого не боявся — ні темноти, ні тіней, ані дивних звуків. Не боявся й убивати. Будь-що: кроликів, птахів, змій, білок, оленів. Я був малий. Мені було байдуже. Міг застрілити що хоч. Дорослі жартували зі мною, називали великим ловцем. Коли ми з бабусею переселилися сюди, то після Півдня мені бракувало одного-єдиного — полювання. Отож коли бабуся влітку посилала нас, дітей, до рідної домівки, я тоді думав тільки про лови. Нас садовили на автобус, і ми проводили літо з бабусиною сестрою Флоренс. Як тільки я туди приїжджав, одразу ж біг до моїх дядьків, щоб піти з ними до лісу. Одного літа — було мені, мабуть, років десять чи одинадцять — ми вибралися всі разом, і я відділився від решти. Побачив сліди. Здалося мені, що оленячі. Пора полювати на оленів ще не настала, та я не зважав. Що бачив, те й убивав. Я не помилився, сліди були таки оленя, але якісь дивні. Не так широко розставлені, як, по-моєму, мали б бути. Знаєш, олень ступає у свої сліди. Якщо ти їх ніколи раніше не бачив, то подумаєш, що це стрибала якась двонога істота. Отже, я пішов слідами й побачив кущі. Було сонячно. Раптом я помітив, що між гіллям майнув огузок. Я поклав звірину з першого пострілу. З другого — прикінчив. Хочу тобі сказати, що я був на сьомому небі. Уявляв себе, як показуватиму дядькам, що я вполював. Та коли я підійшов до здобичі, — а йшов дуже помалу, бо гадав, що, може, доведеться ще раз стрілити, — то побачив, що це олениця. Не оленятко — доросла, але таки олениця. Мені стало... недобре. Розумієш, що я тобі хочу сказати? Я вбив оленицю. Самицю, чоловіче.

Дояр дивився на Гітару витріщеними нерухомими очима людини, що хоче виглядати тверезою.

— Отож я знаю, що ти відчув, коли побачив, що батько вдарив матір. Це так само, як із тією оленицею. Чоловік не сміє так робити. Ти не винен за те, що почував.

Дояр кивнув. Гітара знав, що ця оповідь нічого не змінить. Навряд чи Дояр узагалі тямить, що таке олениця. Хай воно буде чим хоч, але тварина твариною, а мама мамою.