Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Я зосередилася. Скільки ж тут звуків! Ось Кіпс зашелестів своєю газетою. ГЬллі вирушила до підвалу. Локвуд вирушив сходами нагору... А гце до мене долинув ледь-ледь вловимий, надприродний, прихований потойбічний шум.

— Ти чув? — спитала я в Кіпса.

Він сидів усередині залізного кола, опершись об торбини з сіллю, і у відповідь лише хитнув головою.

Дарма я його запитала про це. Такі речі можуть почути тільки агенти з найкращим Слухом. Саме цим ми й вирізняємося серед інших. І покладаємося тільки на себе... Я заплющила очі й знову прислухалася до звуків, які линули не звідси.

— Бачу, ти знову повернулася до них, — несподівано мовив Кіпс. — Не втрималася?

Розплющивши очі, я обернулася до нього:

— Нікуди я не «повернулася». Просто допомагаю Локвудові в цій справі.

— А яка тут різниця?

—Дістане за це більше грошей, — обізвався Джордж. який зненацька з’явився в дверях, що вели до передпокою. — Якщо ви скінчили оглядати кухню, ходімо до вітальні — там Локвуд збирає всіх.

— Гкразд, — відповіла я. Джордж зник, і за мить його голос лунав уже з передпокою, окликаючи ГЬллі. —Так, ятепер вільнонайманий агент, — провадила я. — Розумієш. Кіпсе, мені до вподоби бути вільною, працювати де хочу й з ким хочу. Жити з розв’язаними руками — так легше й простіше... — І я легко й просто всміхнулась до нього.

— Он як? — стенув плечима Кіпс. — А я думав, що ти викинула коника через оту ГЬллі Манро... Проте що мені до того? Краще перевір, чи надійне це коло. Може, додати ще один ланцюг?

— Ні, не треба. Вистачить. Я йду до вітальні,—і я рушила до дверей, перервавши свої пошуки на кухні. По-перше, було ще зарано, а по-друге, в мене ні сіло ні впало зіпсувався настрій.

Надворі, за вікном вітальні, майже смеркло. Живопліт біля дороги перетворився на суцільну чорну смугу, що оточувала нас. мов бар'єр. Так само потемніли й брунатні смуги на шпалерах. У мерехтливому світлі наших свічок вони здавались кліткою, в якій ми зненацька опинились. Локвуд із Джорд-жем були вже тут і тихенько про щось переговорювались. Побачивши нас із Кіпсом, вони кивнули.

— Чудово, — мовив Локвуд. — Час обмінятися думками... А де ГЬллі?

— Напевно, в підвалі, — відповіла я.

—Я кликав її досить гучно, — додав Джордж. — Піду погляну. — І він вийшов за двері.

—А ти що робиш. Кіпсе? — запитав Локвуд. —Тобі, мабуть, нелегко тут?

Квіл Кіпс стенув своїми кощавими плечима:

— Сиджу отут серед ланцюгів. Це не дуже приємна річ — перейти з оперативників у наглядачі, та я вже потрошку звикаю. Щось я не припав до вподоби Пенелопі Фіттес. Навіть після тієї справи в магазині Ейкмерів вона тільки й доручає мені, що всіляку бридню: то каналізацію в Розергайті, то ското-бійню в Деґенгемі... А тепер от до вас послала.

—Я думав, тебе підвищать після справи Ейкмерів, — зауважив Локвуд.

— Мали ггі лвргщити. бо надто вже гучна була справа. Тільки тепер мені не дуже довіряють. Кажуть, нібито я діяв занадто самостійно... Та що тобі, власне, до того?

Двері відчинились—увійшли Джордж і ГЬллі.

— Пробачте, — сказала ГЬллі. — Ви кликали нас? Що сталось?

— Нічого, все гаразд, —Локвуд дістав з кишені пакуночок печива. — Беріть. Просто перший огляд закінчено, і я хотів би почути ваші думки.

На мій подив, Голлі — зі своїми вічними дієтами — теж узяла коржик.

— Моторошне місце, — сказала вона.

Я кивнула:

—Цього ми й сподівались. Потойбічне від луння чути в кожній кімнаті. Дуже слабке, далеке, але мене він нього аж нудить.

— Може, тебе нудить від цих шпалер? — зауважив Локвуд. — Таке враження, що для цього будинку скупили всі брунатні шпалери в Лондоні. А що за відлуння Люсі?Ті звуки, про які нас попереджали?

— Ніби радіоперешкоди. Більше нічого не розібрати. Можливо, краще дочекатись ночі.

— А я виміряв температуру повітря по всіх кімнатах, — мовив Джордж. — Найхолодніше в підвалі, особливо в одному місці під сходами, і в кухні. Знову ж таки, цього й слід було сподіватись, бо саме там тридцять років тому поліція виявила найбільше кривавих плям, а на кухні — ще й рештки пана Данна, якими наш любий Ґапі не встиг посмакувати.

— Припини, — обізвалася Голлі.

— А загалом, — провадив Джордж, — жодних слідів при-вида немає. Щоправда, в кухні я побачив кістяк, але відразу виявилось, що то Кіпс.

Кіпс вибалушив очі:

—ГЬді, Джордже! Тут є в кого-небудь бинти? Давайте їх сюди, бо я зараз лусну зі сміху!

— Пробачте, а хіба наглядачі мають право голосу? — відказав Джордж. — Побережи краще слова для рапорту панні Фіттес.

— ГЬді, годі, — зупинив їх Локвуд. — Досить уже. Що скажеш ти, Кіпсе?

— Місце справді поганеньке, хоч ми про це вже знали.

— А ти що скажеш, ГЬллі?

— Мені увесь час здавалося, — боязкувато відповіла Голлі, — ніби за мною хтось стежить. Стоїть за спиною й дивиться.

— У мене було таке саме відчуття, — додала я. — А коли воно проявлялось найдужче?

— Коли я ставала спиною до центру кімнати. Будь-якої кімнати.

— У підвалі є Смертний Вогонь, — сказав Локвуд. — На місці, де було скоєно вбивство. Ґапі, напевно, якимось чином заманив того чолов’ягу туди. На це місце слід буде звернути особливу увагу. Ійдаю, іцо нам буде найкраще розійтись по різних кімнатах і вряди-годи мінятись місцями. Люсі, що ти збираєшся робити?

— Мені треба вільно пересуватись. Щоб стежити за всім, що я ПОЧАТО.

— Гаразд. домовились. Тільки спочатку я хочу дещо вам показати. Ходіть усі за мною.

Він повів нас до передпокою. Надворі було вже зовсім поночі. крізь скляні шибки у вхідних дверях виднів засвічений ліхтар. На сходах мерехтіли недогарки.

Локвуд залишився посередині коридору й показав на шпалери праворуч від себе, десь на рівні мого стану:

— Як ви гадаєте, що це?

Уздовж стіни тяглась вузька протерта чорна смуга. Вона проходила всім коридором, то уриваючись, то з’являючись знову.

— Слід від черева. — пояснив Локвуд. — Цей Гаїті був такий гладкий, що терся черевом об стіни. З іншого боку — така сама смуга. Килим вичовганий посередині — там, де він звичайно ступав.

Ми оглянули смуги на стінах. Коридор, звичайно, був