Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

прийдуть вони, он і продукти їхні в холодильнику, і пиво у них є, — вже не підіймаючи голови, вимовив Клаудіюс.

Таня зазирнула в холодильник.

— Їхня їжа ліворуч, — підказала Інґрида.

— Та тут самі яйця! — видихнула задумливо Тетяна.

Розділ 20. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Велика чорна торба на блискавці важила, мабуть, кілограмів із тридцять, а то й більше. Ще в Анікщяї Рената здивувалася, як важко було Вітасу її нести від автобуса до машини й як хитнувся її маленький «фіат», коли Вітас майже впустив її в багажник.

Поки їхали, Рената перебрала в голові всі можливі подарунки, здатні стільки важити, але жодної притомної підказки від своєї уяви не отримала. Найважчим подарунком в її думках могла бути тільки якась китайська ваза, але, з іншого боку, вази ж роблять із порцеляни, а порцеляна легка. Тобто ваза цілком могла бути великою, але щоб такою важкою? Це навряд. Кухонна техніка? Комбайн із електричною м’ясорубкою? Теж не міг бути аж таким важким, та й не був Вітас настільки сільським хлопцем, щоб дарувати своїй коханій на Різдво кухонне приладдя!

Цікавість пришвидшувала ритм серця, і Рената на ходу споглядала на Вітаса, чекаючи, що він усе ж розкриє таємницю подарунка до того, як відсуне замок-блискавку на торбі.

Але Вітас тільки посміхався хитро і мовчав, зиркаючи на засніжене полотно землі по обидва боки дороги, яку взяв у лещата зимовий ліс.

На засніженій гравійці Рената зменшила швидкість, і машина плавно захиталася.

Знову, як кораблик до пристані, повільно приткнувся червоний «фіат» передніми колесами до кінця колії, зупинившись під бічною дерев’яною стіною комори.

Стежка вела прямо від машини на поріг будинку. Протоптана не машиною, звісно, а тому, що цією стежкою човгав щодня по кілька разів Йонас до Барсаса або в комору, чи в льох, що містився за коморою.

Дошки порога жалібно скрипнули, коли Вітас опустив на них важку торбу. Удвох занесли вони вантаж на половину Ренати.

— Таких важких подарунків я ніколи в житті не отримувала! — зізналася Рената, подивившись на долоню лівої руки з червоною смугою від ручки торби. — Це що, будматеріали?

— Ні, дещо оригінальніше! Але якщо тобі не сподобається, то подаруємо твоєму дідові! Йому точно підійде! Хоча я для нього пляшку «Жальгіріса» привіз... Загалом, вибирай, що хочеш? Кота в лантуху чи пляшку «Жальгіріса»?

— Кота в лантуху, — Рената розвела руками.

— Тоді тримай! — Він нахилився, бжикнув блискавкою замка, розкриваючи торбу, відтягнув її край, аби Рената могла зазирнути всередину.

— Що це? — здивувалася дівчина, розглядаючи дивний прилад військово-зеленого кольору, розміром зі швейну машинку.

— Це «чорна скринька», — пояснив нарешті Вітас. — Для літаків.

На обличчі Ренати застиг подив. Вона зазирнула у вічі Вітасу дивним, розчарованим поглядом.

— Звідки вона у тебе? — спитала дівчина після паузи.

— В дев’яностому батькові на радіозаводі замість зарплати за рік сім штук дали, обіцяли потім назад викупити, але Союз розвалився, і вони залишилися у нас... Я думав, тобі буде цікаво! Адже вона новісінька!

Рената раптом зареготала, не зводячи очей із Вітаса. Спочатку тихо, потім голосніше.

— Ти чого? — Вітас, здавалося, образився.

— У мене немає літака, — крізь сміх викрикнула вона. — Й у діда також немає!

У кімнаті, заповненій дзвінким сміхом Ренати, Вітас раптом відчув себе дурнем, повним дурнем.

Відчинилися двері з коридору і в проймі з’явилося здивоване обличчя діда Йонаса.

— Що це тут у вас? — спитав він. — Так регочете, ніби телевізор дивитесь!

— Це вона сміється, а не я! — взявся виправдовуватися Вітас. — Добридень, з Новим роком!

І тут же метушливо хлопець поліз у відкриту торбу і витягнув картонну коробку з бальзамом «Жальгіріс». Підійшов із нею до старого, вручив.

— О-о! — закивав дід Йонас, теж посміхаючись привітно і зраділо. — Хороша річ! Шкода тільки, що мені його тільки краплями приймати можна! Але нічого, буду собі в чай крапати! Так надовго вистачить!

Рената нарешті вгамувалася, але тінь нещодавніх веселощів на її обличчі залишилася.

— То це він тебе розсмішив? — звернув на неї свій погляд дід Йонас.

— Ага, подарунком! — пирснула дівчина. — Подивися, може, краще його тобі віддати? — вона кивнула на торбу, що стояла на підлозі.

Йонас підійшов, нахилився над відкритою торбою.

— Щось військове? — уточнив і обернувся до Вітаса.

— Ну, майже, — неохоче став пояснювати юнак. — «Чорна скринька» для літаків, мій батько їх на каунаському радіозаводі за радянських часів робив. Але її можна по-різному використовувати! Там магнітофон дуже якісний, тепер таких не роблять! І акумулятор потужний!

— Це він мені на Різдво подарував, — сказала Рената і знову захихотіла.

— Оригінальний, — закивав дід Йонас. — Це що, той завод, що «Шилялиси» випускав?

— Атож. І телевізори, і радіоприймачі!

— Дивні все ж люди в Каунасі живуть, — промовив немов до себе Йонас, не подивившись на Вітаса. — Якось у них у голові все інакше влаштовано!

— Нічого не інакше! — вперто заявив Вітас.

— Гаразд, — Йонас махнув рукою, немов запропонував до своїх власних слів серйозно не ставитися. — Ходімо до мене, я вам «Жальгіріса» в чай накрапаю. І собі також! — запропонував він.

Коли перейшли на дідову половину будинку, Рената стала серйозною, як камінь. Немов уся веселість на її половині залишилася, разом із відкритою торбою, в якій залишився лежати незвичний різдвяний подарунок.

Сіли Вітас і старий за круглий столик. А внучка Йонаса зайнялася чаєм.

До чаю дід попросив сягнути з горішньої шафки старовинного креденса великі червоні в білий горошок горнятка — ті самі, з яких вони на Різдво чай пили.

Йонас щедро налив у чай Вітасу бальзаму, собі трохи, та й Ренаті тільки кілька крапель.

— Ось ти скажи, ти ж у Каунасі народився? — прискіпувався старий до Вітаса.

— Авжеж, — відповів той.

— А знаєш, як раніше казали: «У Вільнюсі добрі люди живуть, а в Каунасі — злі»?

— Чув, — зізнався Вітас. — Але це ж у Вільнюсі так казали, а не в Каунасі.

— Мабуть, — дід закивав і пригубив чаю. — А чому у вас так чортів люблять?

— Чому люблять? — не втямив Вітас.

— Ну, єдиний Музей чортів на всю Литву чомусь у Каунасі, а єдиний Музей янголів на всю Литву чомусь у нас, в Анікщяї? — хитро промовив Йонас і перевів погляд на Ренату, немов вона і була одним із янголів.

Вітас стенув плечима.

— Це, ймовірно, комуністи за радянських часів музей