Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

— До мене один сон прив’язався, мало не щоночі сниться: в руках гвинтівка, серце трясеться, як ганчірочка, і я стріляю, я натискаю з усієї сили на цю саму собачку, і весь би я так і вліз у цю прокляту гвинтівку, а вона не то що стріляє, а ледве-ледве спускається курок, димок помаленьку повзе з дула, а той — в кого стріляю — без обличчя, — ніколи обличчя не бачив, — насувається, розширюється… Тьху9 яка гидота!

— Чому так тихо? — спитала Даша, хруснула пальцями і спинилась коло вікна… Уже починались ранні сутінки… Пожежі пригасали. Розривів і надривного свисту снарядів більше не було чути. Стрільба з гвинтівок вщухала. Козачі цепи присунулись, підповзли, — вони майже оточили хутір. Даша відвернулась од вікна і знову йЬчала ходити. — Буде багато поранених. Як ми справимось?

— Комісар пришле Горпину, це велика підмога. Слухайте, я у нього й Онисю випросив: «їй, — кажу, — не місце коло гармати, з чистої романтики вона — коло гармати…» Так от, мій сон, — що це таке?

— Ви правду скажіть — Іван Ілліч здоровий? Все гаразд?

— Висунувся до мене в діру на даху, — рот до вух. Абсолютно впевнений у перемозі…

— Ах! — Даша стріпнула головою. Треба було примусити себе не думати про ці. тисячі чоловіків, що підповзають, як звірі. Однаково — цього не зрозуміти… Вона з усієї сили, наче казкове страховище за вірьовку, тягла свою уяву сюди, на ці дрібні предмети, покладені на столі: бинти, склянки, хірургічні інструменти… «От йоду мало, це жахливо!» Уява м’яко скорилась і непомітно, якимись невловимими пролазками знову опинялась там, розширивши очі, як два озера… «Чому, чому цим людям так треба вбивати всіх невинних, всіх хороших, любимих? Ненависть, — що може бути страшніше в людині?» Ненависть оточувала Дашу, підступала — вичікуюча, невблаганна, — щоб вгородити штик, за який судорожно вхопишся пальцями…

— Ні, це просто безсоромно — так, — сказала Даша. — І дикий погляд її розкритих очей злякав Кузьму Кузьмича. — Ну, чого на мене дивитесь? Мені млосно, розумієте, так само, як нашому лікареві… Не можу стерпіти ненависті… Делікатно вихована? Ну й подавіться цим… — Вона безцільно переставляла пляшечки й пакетики: — Теж не розумію — навіщо мені якийсь сон почали розказувати…

— Ага, Даріє Дмитрівно, справджений сон… Є ненависть, яка очищає, як любов… Ненависть — як вранішня зірка на високому чолі… Є ненависть утробна, звіряча, кам’яна, — ото її ви й боїтеся… Я теж жахнувся, пам’ятаю, в чотирнадцятому році… розказували: росіян застала мобілізація за кордоном. Кинулись до останнього поїзда… Дітям маленьким ручки одбивали вагонними дверима німецькі кондуктори. А сон ось до чого, — я його комісарові не розказував би, нікому, крім вас, — і то вже в таку хвилину. Безсилий я, скінчилась моя подорож по землі. — Він несподівано схлипнув. — Гвинтівка моя нб стріляє, а тільки шипить.

— Ненавиджу! — раптом крикнула Даша і пучкою стала бити себе в груди. — Я бачила, я знаю ці обличчя: очі вбивців, які ще не вбили, прищі на щоках від хтивості, одвислі підборіддя… Сволота! Тупі, темні… Таким нема, нема місця на землі!..

— Спокійно, спокійно, Даріє Дмитрівно. Давайте краще подивимось, чи закипіла вода в чавуні?

Даша швидко підійшла до вікна, — в сизих сутінках пробігали, нагнувшись, червоноармійці з гвинтівками, спрямованими, як в атаку. Вона розгляділа навіть обличчя, напружені до зморщок. Один спіткнувся, падаючи, пробіг і, махнувши руками, випростався, обернувся, вишкірив зуби.

В степу злетіла ракета, розкинула зелені яскраві вогні. Повільно падаючи, вони освітили пригнуті сірі спини в окопах і близько — сажнів за двісті, не більш, — постаті пластунів, що підводились. Між ними біг чоловік, крутячи над головою шаблею. Вогні погасли. В чорній темряві, що запанувала на мить, почався крик, посилюючись, як грозовий вітер: «Урра-а-а-а!..»

Телєгін зняв шапку, провів долонею по мокрому волоссі. Все, що можна було продумати, передбачити і зробити, — зроблено. Тепер починалась психологія бою. Ворог був, напевне, разів у чотири сильніший, якщо вважати скупчення його резервів, ледве видних у бінокль. Придивляючись, він по самі плечі висунувся в пролом у даху.

Раптом хутір оперезався вогнем пострілів. У Івана Ілліча все попливло в очах… То там, то там по окопах збивалися купки людей… Він почав був шукати шапку: «Чорт, загубив таку шапку…» І потім опинився вже внизу й побіг з могили до окопів.

Перша козача атака майже всюди відхлинула, лише біля кузні, як і передбачав Іван Ілліч, бій розгорався. Там була купа людей, дикі крики, рвалися гранати. Він добіг до земляної стіни сарая, де знаходився резерв, але його там не було, — червоноармійці, не витримавши, розпорядилися самі й кинулись до куані на підмогу. Туди ж біг підтюпцем, зігнувшись під вагою мішка з гранатами, Іван Гора…

— Комісар! — крикнув Іван Ілліч. — Що робиться! Непорядок! Не можна так.

Іван Гора тільки повернув до нього лютого носа з-під мішка. Через два кроки Іван Ілліч побачив Дашу, — вона йшла у ворота, підтримуючи бійця, що стрибав на одній нозі. Іван Ілліч зупинився… Підняв руку з розчепіреними пальцями: «Так, — сказав він, — так от я чого йшов…» Обернувся й побіг назад до батареї.

— На батареї все благополучно?

— Як у господа бога в свято. Здрастуйте, Іване Іллічу.

— Товариші, — шрапнель… По резервах!..

Вилізши поблизу на дах, Іван Ілліч влип очима в бінокль. Резерви, які він недавно помітив з вітряка, наближалися густими масами. Він закричав з даху:

— Швидкий вогонь!

В свинцевих сутінках почали спалахувати один за одним шрапнельні розриви. Ряди наступаючих шарахались і йшли. Все нижче й нижче лопали шрапнелі над головами їх, — цепи йшли. Злетіла ракета й повисла, як змія, вогненними голівками над рядами олов’яних солдатиків, осяваючи їх молодецький подвиг: погуляйте, братики, сьогодні на більшовицьких кісточках… І тільки погасла — з правого боку на сході злетіло підряд три ракети, що розсипались червоними вогнями, каламутними й зловісними, по всьому небу.