Іван Іванович Білик - Яр

Та поки що намагався залякати нас.

Минулого разу нам пощастило ошукати Ципльоночка, але, як казав Яким, двічі одним козирем не ходять; ми не мали права повторятися. Ципльоночок горлав:

— Греби к моему берегу, мандавошки!

І манив нас помахом карабіна.

Ципльоночок був у доброму, під коліна, кожусі, підперезаному військовим ременем, у вушанці з піднятими вухами й теплих штанях, заправлених у добрі прості чоботи. Це все я бачив неозброєним оком і розумів, що так одягнена людина може витримати будь-який холод. Єдине, чого я не розумів, — яким чином Ципльоночок знов опинився на нашому сліді, та ще й пішки, та ще й сам, без напарника. Ми тихо перемовлялися з Якимом — Ципльоночок не міг нас чути. Яким докинув:

— Навіть без пса...

Іншим разом ці слова викликали б неприємні асоціації, але тепер доводилось думати про значно важливіше. Перед зустріччю з Ципльоночком я згадав про Бога, який нібито є, хоч і єврейський, тепер же був ладен сам себе заперечувати, хоч те прислів'я перейняв од покійного Кастуся. Ми гарячково шукали рішення, але марно. Течія тут була слабенька, і все ж нас помалу зносило вниз. А Ципльоночок ішов своїм берегом і рішуче махав до нас карабіном:

— Греби, гварю, мандавошки, греби сюда!..

Ми з Якимом почали вдавати, ніби гребемо, та скоріше гальмували «бутерброд» своїми мітлами. До нашого берега було метрів із десять. На вимогу Ципльоночка ми розвернулись обличчям до нього, та все-таки потроху наближались до нашого берега, принаймні так нам здавалося. Нас урятувала сама доля. Ципльоночок увесь час ішов паралельно з нами, та по якомусь часі пригальмував рух, і тоді я сказав Якимові:

— Там болото...

Ми придивилися до Ципльоночка пильніше. Протилежний берег, досі урвистий, раптом понижчав, певно, там-таки було болото. Ципльоночок занервував, повернувся назад, і ми на кілька хвилин утратили його з поля зору. Яким засичав на мене:

— Греби ж, греби!..

Ципльоночок знову з'явився на березі, але вже не навпроти нас, а значно позаду: поки він гарячково шукав обходу, ми встигли вигребтись на трохи швидшу течію. Ципльоночок пробіг іще зо два десятки кроків понад грузьким берегом і знову зник, тоді виринув на тому самому місці й загорлав несвоїм голосом:

— Остановись, растудны вашу в три мандавошки мать!..

Але це вже був глас вопіющого, бо відстань між нами швидко зростала. Ципльоночок це збагнув, скинув карабін і тричі вслід нам вистрілив. Кулі продзижчали зовсім далеко, я навіть засумнівався у стрілецьких здібностях Ципльоночка, чия постать швидко меншала на лівому березі.

— Якби випливти на стрижень, хай би він тоді за нами гнався, — сказав Яким.

Але ми не зважилися б випливати на стрижень не тільки через те, що не мали весел чи бодай міцної жердини; ми не були певні в міцності нашого «бутерброда».

Цілий наступний день ми пливли без перепочинку, тримаючись правого берега, і найдужче остерігалися закрутів, які могли всупереч нашому бажанню винести нас на стрижень. А там, на середині річки, вода бурунилася й кипіла, ще й досі траплялись поодинокі крижини, великі й малі. Несло всіляке сміття й навіть цілі кущі, певно, вимиті повінню. Можна було вважати, що ми втекли від запеклого тюремника, але не мали права розслаблюватися. Тепер найкраще було б пристати десь до низького піщаного берега й заночувати просто на нашому «бутерброді», але тут ми не могли розвести багаття: бува Ципльоночок і досі біжить назирці? Покинути ж пліт ми також боялися: вода вночі могла піднятися й віднести його. І все-таки ми не мали іншого виходу. Ночами тривали міцні морози, і ми мусили розвести багаття.

— Чергуватимемо біля «бутерброда», — запропонував Яким.

Я нічого не міг заперечити. Припнувши «бутерброд» шкіряним конячим поводом до непевних кущиків, ми швиденько назбирали палива. Яким побрав його й пішов шукати невидимого від берега місця, а я лишився стерегти «бутерброд». Від цілоденного напруження руки й ноги здавалися чужими, страшенно хотілося їсти, а ще дужче — спати, бо виснажений голодом і втомою організм намагається сам себе рятувати сном. Я сів на кущ і відразу почав засинати. Щоб не втратити самоконтроль, мусив походжати вздовж берега туди й сюди. Над річкою вже сутеніло, Мокрий пісок швидко замерзав, такої ночі ми без вогню не змогли б витримати.

Протилежний берег був низький і пустельний, певно, і досі заболочений. Ми мусили дякувати проклятій колимській землі за її нескінченні болота, які сьогодні врятували нас. Ми були б їй ще дужче вдячні, якби вона прийняла в своє лоно того падлючного чоловіка, що добровільно переслідував нас уже котрий місяць. Але шансів для виживання в нього було більше, ніж у нас: і тепла вдягачка та взувачка, і повен рюкзак найкращого харчу, і зрештою, той його карабін, який і далі стрілятиме по мені та Якимові, а не в його, Ципльоночкове переповнене злоби серце.

Міркуючи про все оте, я таки непомітно заснув, і добре, що це сталось навстоячки: я впав і прокинувся. Незабаром прийшов Яким і показав мені рукою на горб трохи нижче від цього місця:

— Там з горба сам побачиш вогнище. Воно в ярку.

Я ще раз перевірив міцність припону й потяг ноги на гору. Мене відразу здолав сон, тільки-но я встиг підкласти хмизу в багаття й сісти. Не знаю, скільки я спав, та прокинувся від одчуття якоїсь небезпеки. Вогонь погас, не було навіть жару в попелі, а кресало завжди тримав при собі Яким. Та мені було зараз і не до кресала. Я схопився й побіг до річки, переслідуваний лихими думками.

Якима я побачив одразу — на світлішому тлі річки його постать вимальовувалася чітко, але в ній було щось таке, що посилило мою тривогу. Я спитав: