Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

— Можливо? Листа, якого адресовано мені?!

— Це справа така делікатна й вибухонебезпечна, що... Я тут не можу нічого вдіяти. Дольмер спершу зателефонував мені. Може, доведеться навіть звернутися до самого Штабскі. За обставин, коли вас і так ждуть сімейні прикрощі, любий Тольме, ви не повинні ображатися... Ви ще біля телефону?..

— Так, я ще слухаю. Ваші фахівці з питань вагітності та запліднення все ж таки щось пронюхали?

— О боже, Тольме... Провина вашої дочки, якщо вона й була, здається мені скоріше потішною... Річ лише в тому, що ваш зять підіймає бучу. І зовсім не через те, що його дружина скочила в гречку — він, мабуть, ще й думки такої не припускає,— а через оте середовище, в якому перебуває тепер його донька...

— Один день.

— Атож, один день. Але вона зостанеться там, певно, ще на кілька днів, якщо не надовше. Ваша дочка, судячи а усього, почувається там досить непогано. А ваш зять явно побоюється, що непогано, навіть дуже непогано там почуватиметься і його донька... Він, мабуть, подасть у суд, тільки ще радиться зі своїми адвокатами, як краще оформити позов. Нашому представникові у Ванкувері він...

— Де?

— У Ванкувері, в Канаді. Фішер заявив нашому представникові дослівно таке: він не змириться з цим становищем і подасть позов про свої батьківські права. Але повернімося до Корчеде... Ізоляція, оте постійне підслуховування, психоз, розлука з хлопцем, якому припаяли п'ять років... Певна річ, вам, як приятелеві й колезі Корчеде, доведеться вже в новій якості виступити над могилою з прощальним словом. Не забувайте, чиєю жертвою він став. А щодо вашої дочки, то ми над нею, звісно, зглянемось. Наш чоловік у Ванкувері...

Цієї миті в розмову втрутилася Кете:

— Корчеде був його друг, щирий друг, і він виступить на його могилі з прощальним словом. Крім того, ми з нетерпінням чекатимемо листа, якого колись, може, нам усе ж таки пощастить прочитати, хоч він і адресований тільки Фріцові. А щодо нашої родини, то я вашим обіцянкам не вірю. Я на ваші послуги не сподіваюся, ні, цього мені не треба. До речі, у нас існує свобода преси чи не існує? То дайте ж пресі нарешті піднести голосі.. А ти не плач, Тольме,— спокійно промовила вона, кивнувши головою Тенісові, що наполохано рушив разом із Блерлем та Цатгер до дверей.— Ходімо на хвилинку на терасу.

— Там же дощ.

— Не розмокнемо — є ж бо парасольки. До того ж колись я чула — мені пояснював це Рольф,— нібито парасольки мають іще одне призначення: вони захищають від...— Вона коротко засміялася.— Від підслуховування.— Вона пішла до спальні, повернулася з великим, глибоким жовтим парасолем від сонця, відчинила двері й потягла його, Тольма, на терасу.

Він зіщулився від холоду, став упиратись, але Кете міцно взяла його за лікоть і розкрила парасоль.

— Треба було б відпиляти або відломити стержень,— прошепотіла вона.— Але не хочу ризикувати, бо тоді парасоль згортатиметься сам. Рольф мені казав, що під таким глибоким парасолем їм дуже важко запеленгувати людину, незважаючи на залізні спиці й стержень. Послухай, а ти знав про того Петерле, чи як там його?

— Так, я знав про це вже давно, Корчеде мені сам признався. Він розповів мені під секретом іще багато чого такого, про що я не можу говорити. То все невеселі речі про його сім'ю... Так, я знав, що він такий, Корчеде розказав мені про того хлопця і про те, що він, Корчеде, згодився, аби вони підслуховували його телефонні розмови, бо той хлопець — кримінальний злочинець. Та можна, як видно, любити й кримінальних злочинців. Адже ними бувають і сини, еге ж?

— А невісток?

— Ні, Вероніку я не люблю. Я ставився до неї прихильно, це правда. Але мені робиться аж моторошно, як подумаю, що Бляйбль тепер справді хоче запросити нас на чай. Звідки вони про це знають, звідки могли довідатись?.. Він подзвонив сьогодні вранці, і голос у нього був такий лагідний...

— Може, Бляйблева четверта ляпає в барах своїм язиком, а хтось усе чує — вони ж бо теж мають скрізь свої вуха?..

— Видко, йому хочеться вилити комусь душу. Я кажу про Бляйбля. Такого за ним досі ще не водилося. Не знаю, чи він коли-небудь випив бодай чашку чаю... А вона... Вона теж не схожа на таку, що любить чай.

— Бляйбль сказав, що її не буде. Вона вже з самого рання дудлить джин із тоніком або чисте віскі. До того ж схибнута на туфлях. Вона що — працювала колись продавщицею у взуттєвій крамниці?.. Ти змерз? Може, принести плед?

— Не треба. А це прекрасна ідея: стояти під парасолем на власній терасі й шепотітися з власною дружиною, сподіваючись, що так вони не запеленгують. А чого б Гм і не послухати нас?.. Ні, у взуттєвій крамниці вона не працювала.

— Коли мова заходить про туфлі, я згадую Беверло...

— Про туфлі?

— Атож. Він розумівся на жіночих ніжках...

— Що?

— Кажу,