Джордж Мартін - Чвара королів

шлях назад до річки. Там збилися докупи двадцять чи більше галер — точного рахунку він скласти не зміг. Весла кораблів були схрещені, короби зчеплені линвами з гаками і насаджені на тарани один одного, потрощений риштунок сплівся у одні тенета. Один великий думбас плавав дном догори між двома меншими кораблями. Вже непридатні ані для битви, ані для плавання, кораблі скупчилися так тісно, що стало можливо перетнути Чорноводу, стрибаючи з одного на інший.

Кількасот найбільших сміливців війська Станіса Баратеона зараз саме це й робили. Тиріон побачив, як один пришелепкуватий лицар спробував проїхати річку верхи, змушуючи нажаханого коня перестрибувати облавки та весла, долати слизькі від крові та зелені від вогню чардаки. «Та ми їм самі моста навели, щоб нам руки повсихали» — у відчаї подумав Тиріон. Якісь частини мосту тонули, якісь палали, а весь він скрипів, вихилявся і загрожував розлетітися на шматки кожної миті. Але ворогів, схоже, це не зупиняло.

— Які хоробрі вояки! — у захваті мовив Тиріон до пана Балона. — Треба їх повбивати!

Тиріон повів загін крізь згасаючі вогні, попіл та вугілля коло берега, загримів копитами по довгому кам’яному пришибі. За ним мчали його власні вершники та вояки пана Балона. Звідкілясь знову взявся пан Мандон, в якого від щита лишилися самі тріски. У повітрі літав дим та розпечені жарини.

Ворог піддався і побіг під їхньою навалою. Вояки кидалися назад у воду, збивали один одного, намагаючись видертися якомога вище. За початок мосту правила ворожа галера з написом «Драконоборець» на носі; дно її було виламане одним зі старих кораблів, які Тиріон наказав затопити коло пришибів. Списник зі значком червоного краба дому Кельтигар устромив вістря своєї зброї в груди коневі пана Балона Лебедина; той не встиг зіскочити і випав з сідла. Проминаючи списника, Тиріон рубонув його сокирою по голові, та натягти повід вже не встиг. Його огир злетів у повітря на кінці пришибу, перелетів розбиті поручні корабельного облавку і з плюскотом та вереском втрапив у воду, що доходила людині хіба що до гомілки. Тиріонова сокира від удару полетіла геть, обертаючись, а за нею і сам Тиріон, якого з мокрим чваканням зустрів чардак корабля.

І почалося божевілля. Кінь зламав собі ногу і тепер жахливо верещав. Тиріон якось спромігся витягти кинджала та врізати бідолашній тварині горло. Кров вихлюпнула з коня яскравим віялом, залила Тиріонові руки, плечі та груди. Тиріон повернув собі рівновагу і хитнувся до поручня; вже за мить посеред випнутих та покручених чардаків, які заливала вода, він знову знайшов собі битву. На нього наскочили вороги; якихось він убив, інших поранив, а треті втекли, але звідкілясь прибували нові. Тиріон загубив кинджала, зате здобув собі зламаного списа, хоча сам не сказав би, звідки. Він ухопив його якомога міцніше і узявся тицяти, волаючи лайки та прокльони. Вояки тікали від нього, а він мчав слідом, перебрався на інший корабель, а тоді на наступний.

Дві білі тіні — Балон Лебедин та Мандон Мур, шалено гарні у своїй світлій броні — невідступно трималися поруч. Оточені колом веларіонівських списників, вони стали спиною до спини і перетворили бій на вишуканий танок. Тиріон не міг похвалитися тим самим — він убивав бридко і незграбно. Одного вояка пхнув у нирку, коли той тікав, обернувшись спиною. Іншого ухопив за ногу і перекинув у річку. Стріли свистіли повз вуха, брязкали на обладунку; одна навіть влучила між наплічником та панциром, хоча Тиріон її не відчув. З неба впав голий чоловік і вибухнув на чардаку, наче диня, скинута з високої вежі. Кров кинутого ляпнула Тиріонові у очі крізь щілину шолома. Градом сипонуло каміння, ламаючи кораблі й перетворюючи людей на криваве місиво, аж доки весь міст не здригнувся і не вивернувся шалено з-під ніг, відкидаючи Тиріона убік.

Річкова вода ринула всередину шолома. Тиріон зірвав його і поповз нахиленим чардаком туди, де вода сягала тільки до шиї. У повітрі щось стогнало, наче помирав велетенський звір. «Корабель» — встигнула майнути в Тиріона думка, — «зараз відірветься». Потрощені галери розбігалися, міст розвалювався на шматки. Щойно Тиріон це усвідомив, як почув раптовий хряскіт, гучніший за грім. Дошки під ним нахилилися, і він знову ковзнув у воду.

Нахил був такий крутий, що Тиріон мусив дертися угору, підтягуючи себе на луснутій линві вершок за вершком і допомагаючи лайкою. Краєм ока він бачив, як порожній короб того корабля, з яким вони були зчеплені, пливе за течією і повільно обертається, а через облавки стрибають люди. Вояки зі Станісовим вогняним серцем і вояки з оленем та левом Джофрі однаково тікали, не розбираючи значків. Вогонь буяв і вгору річкою, і вниз. З одного боку чинилася битва: мереживо яскравих прапорів над морем людей та зброї, поспіхом вишикувані та миттю розбиті стіни щитів, криваві стежки, прорубані кінними лицарями крізь піший натовп, пилюка, болото, кров та дим. З іншого височів Червоний Дитинець на своєму пагорбі, кидаючи на голови вогонь. Але битва чомусь кипіла не там. Якусь мить Тиріон гадав, що з’їхав з глузду. Чому Станіс та замок помінялися місцями? Як Станіс спромігся перейти на північний берег? Раптом до нього прийшло спізніле розуміння: корабель потроху крутився і став так, що замок та битва опинилися з інших боків. «Стривайте, яка ще битва? Якщо Станіс не перетнув річку, то хто там б’ється?» Але втома завадила Тиріонові допетрати, що коїться. Плече йому страшенно скніло та боліло; він схотів був розтерти його, побачив стрілу і згадав. «Треба мені забиратися з цього корабля.» Унизу буяла стіна вогню, і якщо руїна галери відірветься від решти, течія принесе корабель просто у полум’я.

Крізь чад битви хтось кликав його на ім’я. Тиріон спробував відізватися:

— Тут, я тут! Допоможіть!

Але голос вийшов такий кволий, що він ледве почув сам себе. Тиріон видерся вище похилим чардаком і вчепився у поручні. Проте цієї миті корабель врізався у сусідню галеру і підстрибнув з такою силою, що Тиріона трохи не скинуло у воду. Куди поділися всі сили? Висіти на поручні — на більше він був неспроможний.

— ГЕЙ, ПАНЕ! ТРИМАЙТЕ РУКУ! ПАНЕ ТИРІОНЕ!

На чардаку сусіднього корабля, відділений смугою чорної води, яка дедалі поширювалася, стояв пан Мандон Мур, простягаючи руку. Жовто-зелений вогонь відблискував на білій лицарії, зчленована панцерна рукавиця червоніла липкою кров’ю, але Тиріон усе одно сягнув по неї, гірко шкодуючи, що має такі короткі руки. Та в останню мить, коли кінчики пальців вже торкалися